18 квітня у приміщенні історичного відділу музею «Дрогобиччина» відкрили виставку, присвячену 150-літтю української письменниці і поетки, народної вчительки, соратниці Івана Франка, яка понад 40 років своєї самовідданої праці віддала Дрогобиччині, – Уляни Кравченко.

На відкритті експозиції зібралися членкині міськрайонного відділу «Союзу Українок», просвітяни і просто небайдужі мешканці міста. Разом із своєю вчителькою – Надією Яворською – прийшли учні 3 класу ЗОШ №16.

Старший науковий співробітник музею Марія Головкевич з любов’ю оформила експозицію. Портрет Уляни Кравченко обрамлений зеленим барвінком… Під ним – дві традиційні дати: 18 квітня 1860 – 31 березня 1947. Як і годиться у таких випадках, пані Марія нагадує про ювілярку (чи певніше ювілянтку – як сказали би ще при її житті) те, що ми вже знаємо із різних досліджень та публікацій: перша українська поетеса на Галичині, соратниця Івана Франка, сорок років працювала народною вчителькою на Львівщині, із них – 35 на Дрогобиччині… Народилася у Миколаєві на Дністрі Юлією Шнайдер. Коли виросла – підписалася під своїми першими поетичними творами «донею Русі», але її «великий учитель і друг», як написала про Нього у спогадах, того, м’яко кажучи, не похвалив і вона просто переклала своє ім’я українською: Уляна Кравченко.

…Навколо нас у музейній кімнаті – особисті речі, що були зібрані працівниками музею ще 50 років тому, коли святкували столітній ювілей.

У великій прозорій шафі – одяг… Іще від юних років вона уміла шити і перешивати найскладніші фасони. Іще раз переконуюсь, що речі також іноді розмовляють… Прийдіть до музею – і побачите, що оригінального авторського крою біла батистова сорочка із надзвичайно витонченим червоним вишиттям мусила належати інтелігентній молодій особі із добрим художнім смаком… А дитяча лляна сорочечка, пошита і вишита мамою, - то найдорожча реліквія Уляни Кравченко після трагічної загибелі 19-літнього сина… Тій сорочечці уже понад сто років… Потрапила вона до музею із Перемишля у 1967-му – через 20 років після смерті самої Уляни Кравченко…

Вишита її руками подушка, вишитий червоними нитками рушник школи у Сольці… Червоний був її улюбленим кольором.

Їх тут багато – німих свідків її непростого життя. І кожна річ для історії безцінна. Не можу сьогодні не згадати про те, що більшість тих експонатів опинилися в музеї завдяки тому, що майже чотири десятиліття працювала у ньому талановита і надзвичайно цікава людина – доброї пам’яті пані Дарія Беч-Огієнко, - учениця Уляни Кравченко і товаришка її дочки – Нусі Нємєнтовської… Ще десять років тому – до 140-ліття Уляни Кравченко - пані Дарія на сторінках цієї газети особисто розповідала дрогобичанам про те, що у 1925-1936 роках навчалася із своєю сестрою в приватній жіночій гімназії Українського інституту для дівчат, а патронкою класу у них була Уляна Кравченко. Учителька була вже у поважному віці (65-75 років) і дівчатка називали її «наша бабуня»… Сьогодні пані Дарії з нами немає… Зате скільки у залі тих речей, що саме завдяки їй потрапили до музею, а значить і до майбутніх поколінь нашого міста…

Тут і дитячі книжечки із пожовтілими від часу сторінками, що містять дуже щирі, лагідні та привітні слова. Тут і давні, дещо пожовклі фотографії – красивої молодої дівчини; турботливої учительки і мами; в оточенні друзів і соратників по перу… Серед учениць жіночої гімназії у Перемишлі… Можна лише уявити, якою дорогою була для Уляни Кравченко та маленька картина під вишитим нею рушничком! – та навіть не картина, а так – невеличкий етюд, де вона сидить у своїй скромній кухні при школі в Сольці… Малював її син Юрко, який у свої 19 вже мав ім’я – молодого художника Єжи Нємєнтовського.

Та головне серед усього – Поезія… Гімн «Союзу Українок», посвяти Франкові, Шевченкові, Матері, Крутам… Молитви. Дитячі вірші.

Своєю підтримкою Іван Франко таки допоміг талановитій учительці зайняти достойне місце у культурному житті тодішньої Галичини. 1885 року за його редакцією вийшла перша поетична збірочка Уляни Кравченко «Prima vera», що стала першою на Галичині збіркою поезій, написаних жінкою, яка наче заявила про свою рівноправність із чоловіками (до речі, ім’я Уляни Кравченко є невід’ємним від українського фемінізму). Друга збірка «На новий шлях» побачила світ у 1891 році і була видана повністю коштом Франка.

…Їх особисті відносини є надто суперечливими, хоча й досить цікавими для дослідників… В експозиції музею розміщені деякі фрагменти Її листів до Нього та Його – до Неї… Колись від них так хвилювалося серце! Але чому тут дивуватися – хіба тільки її хвилювали слова Франка?.. Хіба тільки вона так щиро захоплювалася його творами, а разом із тим – і ним самим? Так, після їх першої зустрічі 1883-го у Бібрці він дійсно написав, що вона зависока і Їй бракує блиску в очах… Вона також була щирою і написала щось подібне до того, що при тій першій зустрічі і Його зовнішність Її не вразила… Однак у період від 1883 до 1885 їх листування було активним і цікавим. Із близько 30 листів збереглося 22…

Десь року 1884-го Франко таки запропонував їй одружитись, однак той лист у неї не зберігся. Зате збереглися листи її, писані до нього, де вона непевно відповідає, що не може таке питання вирішити без мамці, але «на життя наше на селі цілком згоджуюся, тиха праця фізична, скрашена духовною, зближення і пізнання нашого бідного люду – се було моїм бажанням і має для мене повабу».

Зрозуміла першою, що нічого із їхнього одруження не вийде. Поставила умову – або вона, або та, інша… На той час «тою іншою» було чергове захоплення Франка Юзефою Дзвонковською. «Не минуле, – пише до нього Уляна Кравченко, - а теперішні дуалістичні чувства, котрі ясно пробиваються в Вашім попереднім листі, діткнули мене…».

Їхня дружба із більшою чи меншою активністю тривала чи не все життя… Останній лист Франко надіслав до неї за чотири місяці до своєї смерті… У листах вони не раз називали свої почуття братніми та сестринськими. І зрозуміло одне – дослідники ніколи не дадуть відповіді на питання: чи було це коханням?..

Попри активну творчу діяльність та самовіддану працю на ниві народної освіти і в громадській роботі, особиста доля Уляни Кравченко була трагічною.

Після чотирирічної праці у Бібрці молода учителька з допомогою Франка недовго працює у Львові в жіночій гімназії. Потім якийсь час виховує приватно дітей посла Січинського, де очевидно й знайомиться з учителем Яном Нєментовським, бо вже у 1886 році, за твердженням Романа Горака, вони як подружжя разом приїжджають на Дрогобиччину: він – директором, а вона – учителькою школи у Лужку Долішнім… Дата їхнього одруження також названа цим дослідником – 22 листопада 1886 року…

У Лужку народна вчителька працювала два роки. Між іншим, допомагала Уляні Кравченко у домашніх справах у той період рідна сестра дідуся Надії Мирославівни Яворської – тої самої вчительки із Дрогобицької ЗОШ №16, котра привела на святкування ювілею просто чарівних діток, яких ви маєте змогу побачити на фотографіях… І саме із тих далеких днів до Надії Мирославівни дійшли невеличкі книжечки поезій Уляни Кравченко, а любов до тої поезії нині відчуває не тільки вона, але й усі її учні, які так щиро поділилися нею із усіма присутніми…

Від 11 лютого 1888 р. до 1 листопада 1920 р. Уляна Кравченко приступить до найдовшої для неї праці – аж 24 роки з невеликими перервами. То буде сільська школа у Сольці, що по дорозі від Дрогобича до Трускавця… А у ті «невеликі перерви» - школи у Нагуєвичах, Трускавці, Добрівлянах… та ще у близько 10 населених пунктах Дрогобиччини… Шкода, звичайно, що не зуміли ми колись зібрати про ту її працю достойні спогади. Сьогодні вже пізно…

Троє коханих дітей – дві дочки – Теодора і Юлія та син Юрко – то також її світ. Як свідчать спогади односельців, діти Уляни Кравченко завжди виділялися охайністю, вихованістю і особливо ошатним одягом, який мама часто шила і вишивала для них сама. Діти росли в атмосфері поезії, бо стільки добрих дитячих віршів написала для них і для своїх учнів… А скільки у неї найпрекрасніших віршів про маму! Написані до свята Матері, яке, мабуть, дуже тепло організовувала вчителька у тих школах, де працювала.

Нелегкий сільський побут Уляна Кравченко сприймала мужньо, як необхідність. Більшим і важливішим було для неї інше – її любов до цієї землі, до простих людей, її спомини…

Чи забулося, чи досі пам’ятається у родинах тих бідних хлопчиків – її учнів – Івана Мандзяка та Дмитра Волоха, про яких Дарія Беч записала родинні спогади, як Уляна Кравченко вчила тих хлопців за власний кошт: одного у виділовій школі в Дрогобичі, другого – в гімназії у Яворові. У нинішній експозиції музею виставлені книжечки У.Кравченко, підписані для тих хлопців рукою вчительки…

Турбувалася вчителька і про те, щоб учні систематично ходили в школу і вчилися. Залишилися спогади, що коли під час першої світової війни приміщення школи було понад рік зайняте німецькими військами, Уляна Кравченко сама ходила по домівках, де були учні. Організовувала вона також класи неграмотних із дорослих людей і сама проводила з ними заняття. Дівчат і жінок навчала вишивати, шити і куховарити. У сільській читальні готувала концерти і постановки як з школярами, так і з дорослою молоддю.

Серед спогадів, які публікувалися свого часу в дрогобицькій пресі, можна знайти інформацію про те, що 1912 року Уляна Кравченко організувала в Сольці гурток «Сільський господар», роботі якого вона приділяла дуже багато уваги. Жителі Сольця у свою чергу любили і поважали Уляну Кравченко за її доброту і простоту, за її щирі поради і людяність, за любов до бідного люду…

Попри те, родинного щастя вона не мала. За спогадами, її чоловік – Ян Нємєнтовський – був людиною високомірною, і якщо у перші роки їх спільного життя був тільки надміру ревнивим, то пізніше взагалі мало цікавився родиною. Певний час мешкали навіть окремо: він – у Трускавці, вона – при школі у Сольці. Анна Гром, пишучи спогади про Нагуєвичі, наводить слова своєї матері, котра пам’ятала «пана професора» Нємєнтовського як людину, що зневажливо ставилася до учнів та їх батьків. Сама Уляна Кравченко навчилася ставитися до того терпеливо. За терапію обирала шиття і вишивання…

Та найбільшою трагедією її життя була загибель улюбленого сина. У свої 19 років він був талановитим молодим художником і публіцистом, чим Уляна Кравченко дуже пишалася. Спогад про трагедію колись публікувався у місцевій дрогобицькій газеті. Було це у важкий воєнний 18-й рік… Юрій поїхав до сестри у Яворів… В цей час Уляна Кравченко із хвилюванням помітила, що одне із трьох молодих дерев, які вона посадила на честь своїх дітей, почало сохнути. То було дерево Юрка… Мати почала збиратися в Яворів.

Наступного дня зранку єврей Шміль приніс м’ясо (мабуть, багато хто пам’ятає її відомий вірш «Дрібниці» і ту знамениту фразу, де «Шмуль прийшов по гроші», котра так грубо втрутилася у романтичний настрій молодої пані). У той ранок то була не просто проза життя – то була страшна, несподівана трагедія. М’ясо було загорнуте в газету. Уляна Кравченко за звичкою перебігла очима масну газету і впала непритомна на долівку… У маленькому повідомленні розповідалося, що художник Єжи Нємєнтовський убитий в Яворові при вуличних боях… То були неспокійні дні Першої світової…

По тій трагедії її чоловік, Ян Нємєнтовський, судився із нею за картини, які написав Єжи…

1967-го її дочка, Нуся, у своєму листі до дрогобичанки п. Дарії Беч-Огієнко писала про останні роки життя своєї матері в Перемишлі: «Кімнатна обстановка відзначалася простотою, красою народних вишивок та образів (фотографій) – найбільше брата…».

В останні десятиліття Уляна Кравченко мала велику любов до квітів. У кожній рослинці вбачала реальний образ із свого життя… Видала навіть у Коломиї 1933 року збірку, яку назвала «Мої квіти». Особливу симпатію там висловила до «Гвоздика», в якому вбачала образ молодого учителя і початкуючого літератора з її історії у Бібрці - Еммануїла Гордзевича, що був безнадійно у неї закоханий… Саме його щоденники, як вважає Роман Горак, були поштовхом до написання Іваном Франком збірочки «Зів’яле листя», про що автор писав у передмові до двох прижиттєвих видань тієї збірки, представивши їх як «щоденники пана Супруна».

Сама ж Уляна Кравченко, маючи на те певні підстави, вважала, що саме її мав на увазі Франко у тому відомому вірші про калину із збірки «Зів’яле листя»:

« …Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,

Отінив, як хмара.»

Мала у тім рацію. Бо її ім’я залишилося в історії найперше як соратниці Івана Франка і частіше згадується при його ювілеях, аніж при її ... Маю на увазі і ювілей нинішній. Про неї знов написано небагато. Значно більше можна почерпнути інформації про Уляну Кравченко із літературознавчих розвідок чотирирічної давності – коли святкувався 150-літній ювілей Івана Франка…

Однак, її збірка «Замість автобіографії» закінчується переконанням, що вона потрібна більше народові, ніж якійсь окремій одиниці, навіть геніальній…

Хотілося б, щоби при таких заходах наш музей мав би можливість видрукувати для відвідувачів те, про що розповідають усно, та доповнити це фотографіями з музейного зібрання, що на якийсь час є виставлене до огляду, а потім на довгі десятиліття ховається у фондах – до чергового ювілею…

Наш ювілейний день у неділю закінчився читанням поезії. Діти – про маму, дорослі – про Україну… Читали те, що зачепило серце, чим хотілося поділитися з іншими.

А потім пили чай. Бо Уляна Кравченко так любила чайні столи – із друзями, з дітьми, з родиною… Ті чайні столи пізніше роками пригадували собі її учні. Ми вичитали про це у спогадах і стараннями кожного наш імпровізований стіл усім сподобався…

Багато із тих, що прийшли, додавали до загальної історії якісь крупинки спогадів, які донині живуть у їхніх родинах. Приємно здивував усіх просвітянин Зеновій Медвідь, котрий кілька десятків років збирав до скромної сірої папки усе, що друкувалося в періодиці Дрогобиччини про Уляну Кравченко. При пізнішому знайомстві із змістом папки я знайшла там деякі дуже цікаві речі…

Михайло Богаченко пообіцяв подарувати до музею журнал із школи, де працювала Уляна Кравченко, з її автографом як директора.

Хочу тут звернутися до тих, хто не має зазвичай часу зайти до старої ошатної будівлі музею на вулиці Івана Франка… Знайдіть поміж буденними справами ті кілька хвилин. І зустрінуть вас спогади про нашу землячку – уроджену в Миколаєві народну вчительку Дрогобицької землі, яка дуже цю землю любила і була далеко не байдужою до її долі… Вона пожертвувала своє родинне ім’я Юлії Шнайдер задля українського імені Уляна Кравченко і саме під тим українським іменем ввійшла у нашу історію… Може, це змусить задуматись тих, хто помилково тільки свою етнічність вважає високим патріотизмом і, може, це буде саме та зустріч, якої вам нині бракує…

Марія ПРИМ’ЯК