(доповнення до однойменної статті у «ГЗ» від 21 серпня 2009 р.).

Мабуть, у багатьох із нас виникало запитання: що стримує розвиток незалежної Української держави?  Хочу поділитися своїми міркуванням з цього приводу.

Над Україною тяжіють чотири негативні коди. Два з них закладені у назві та першому заспіві Гімну «Ще не вмерла Україна». Адже слова до нього були написані Павлом Чубинським ще в 1863 році, коли українці не мали своєї держави, були закріпаченими і наречені «малоросами», а до їхньої споконвічної землі було припечене клеймо «Малоросія».

То ж на той час, як і пізніше, Гімн «Ще не вмерла Україна» став потужним закликом покласти душу і тіло в ім’я збереження землі предків, очищення її від воріженьків та здобуття омріяної волі і, власне, певною мірою призвів до народження незалежної Української Народної республіки (Наддніпрянської України) у 1918 році і соборної УНР у 1919-му.

Таку ж потужну енергетику випромінював Гімн «Ще не вмерла Україна» і в час українського національного відродження 1988-1991 років, що призвело до звільнення від радянської імперії і відновлення української незалежності. І перед усім світом постала держава Україна.

Відповідно, у назві і першому заспіві Державного гімну України мав би відчуватися поступ воскреслої України, її колишньої слави та впевненість у щасливому майбутті. Для прикладу – один із варіантів:

«Вже воскресла Україна і слава, і воля

Вже нам, браття-українці, усміхнулась доля.

І клейноди наші сяють, як роса на сонці…»

А далі – за текстом.

Третій код прихований у Державному прапорі України, де затверджений синій колір (замість блакитного), як у прапорі УРСР. Блакитний – це колір ясного дня, процвітання держави, а синій – короткочасного вечора, що заходить у ніч. Він немов би символізує темне майбуття.

До речі, 22 березня 1918 року Центральною радою УНР був затверджений Державний прапор, на полотнищі якого вгорі була блакитна частина, а внизу – жовта.

Четвертий код – штучне укорочення віку України неправильним літочисленням внаслідок підміни понять День незалежності і День народження України. Адже у 1991 році Україна фактично відновила свою незалежність і водночас стала правонаступницею Української Радянської республіки і Української Народної республіки. Тож цьогоріч 22 січня державі Україна виповнилося 92 роки, а Соборній Україні – 91 рік. Між іншим, у 2008 році у нашої держави був великий 90-літній ювілей, у 2009-му – 90-річчя Соборності України. Ці ювілеї були пошановані на високому рівні військовим парадом, щоправда, без оголошення самого ювілею, бо рахунок чомусь ведеться від 1991 року – дати відновлення незалежності України (певно, є сумніви щодо збереження цієї незалежності!?).

Більше того, навіть Великий Герб України до цього часу так і не прийнятий Верховною Радою, хоча Закон «Про Великий Герб України» вже відлежав боки у парламенті, а відповідний цьому закону Проект Великого Герба з 16 липня 2009 року - в очкуванні милостивого розгляду його народними депутатами. Та, власне, і Державний прапор нині не є у великій пошані, бо партійні прапорці розтягнули у розмірах до його формату і підняли мало не на його рівень, хоча для розпізнавання партійної приналежності цілком достатньо емблеми, що символізує партію (між іншим, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, яке розпочало і вело українське відродження 1988 – 1991 років, в лоні якого народився РУХ, користувалося лише своєю емблемою). А на вічах та святкових заходах Державному прапорові тепер вже не легко доступитися через монолітні ряди партійних! А щодо зневажання нині державної мови – годі й казати! Отакий патріотизм нині у наших партійних провідників і провідничків!

Що ж сталося? Адже у 1991 році усюди панував Український Державний прапор, а на святах до нього долучалися ще і церковні хоругви. Тоді у нас були два прекрасні, незрадливі великі кумири – Бог і Україна! І єдналися ми посланим нам Господом безкровним оберегом із трьох осіб: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, котрі боролися і страждали за Україну. Не заперечую, що український літопис закарбував мільйони імен патріотів, які здобували незалежність. Їх маємо пам’ятати, вписати золотими літерами в історію та шанувати, але вони не можуть бути оберегом!

А якими світлими і радісними були Різдвяні свята у 1991 році! Ми воєдино славили колядою і серцями народження Сина Божого протягом усіх фестин – від Миколая до Богоявлення Господнього. А цьогоріч? Не хочу навіть згадувати. Замість возвеличення - фактично зневажали Господа, дозволивши занести у чистоту Різдвяних свят бруд президентської виборчої кампанії, а з нею – розбрат і ворожнечу. І водночас неодноразово возносили у Небо пісенне благання: «Боже, нам єдність подай!». А ще я помітила, що дехто зараз навіть хреститься будь-як: одні – ніби відганяючи мух від обличчя, інші сором’язливо накладають мікроскопічний хрестик на груди. Ще є й такі, що перевернутий хрест накладають на себе, та на зауваження ображаються. А спостережливі діточки чемно копіюють родичів. Чи може прийняти таке Господь?!

Наче вже й до Бога повернулись

Та в єстві ще ницість і олжа!

Добре, щоби вчасно схаменулись

Поки душ вщент не порвала рать чужа!

Так, повернулись, заповнили храми, та, вочевидь, ще воістину не навернулися до Бога. Пам’ятаймо, Господь воздасть за все: і за добре, і за зле.

Дорогі мої краяни всенької України! Напередодні національного свята – Дня незалежності України давайте усі щиро попросимо у Бога прощення за осквернені брудом цьогорічні Різдвяні свята – кожен за себе і за своїх провідників.

Із Днем незалежності, нене-Україно, у 92-гу річницю Твоєї державності і 91-шу – соборності. Господнього омофору у збереженні християнських і державних здобутків 1918, 1919 та 1991 років!

Віра КАМОРІНА-ШТИХ, авторка і виконавиця пісень, авторка літературно-публіцистичних збірок «Позавчасник» і «Триєдиний український оберіг»,  учасниця українського відродження 1988-91 рр., позапартійна