На екваторі літа зозуля поки що накувала керівнику Дрогобицького районного відділу культури Григорію Федоровичу Лужецькому 60 років. Дехто з подивом мене перепитав, мовляв, чи бува ти не помилився у цифрах. Але від автобіографічної правди не втечеш, і Григорію приємно, що він зумів зберегти не тільки прекрасну фізичну форму, а й духовну. Він нікому не заздрить. У його лексиконі багато дотепів і жартів. Григорій Лужецький і досі залишається безпосереднім у спілкуванні.

У житті кожної людини є свої етапи, що увінчують певний відрізок долі. Є вони і в Григорія. І за кожний із них, як зізнався Григорій, йому несоромно. Ювіляр без жодного страху за прийдешній день, рік (а на все Божа воля – авт.) сприйме черговий вирок долі, яким би він не видався. Адже у житті зроблено основне: збудований будинок, посаджений сад, виховані діти, є внуки. Шкода тільки, що не дожили до цього дня його батько Федір і мати Теодозія. Про них Григорій згадує з особливою теплотою. Малий Грицько міг нині і не святкувати ювілей, якби мати випадково не повернулася за чимось до хати. Це і врятувало його від несподіваної смерті. Малому, щоб не ремствував, мама завила у тканину грудку цукру і вийшла надвір. А той з апетитом проковтнув його. Тканина застрягла в горлі, і в той момент навідалася мати. Згодом другокласник Лужецький на Перше вересня знову вчудив. Коли він ішов у перший клас, то, як і всі діти, взувся у черевики. Тільки один хлопчина прийшов босий. Григорій згадав собі через рік цю оригінальність і повторив його жест. Щоправда, тоді йому тато всипав добряче.

У Медвежанській школі Григорій особливо любив німецьку мову, а у дев’ятому класі Дрогобицької СШ №5 з цього предмету «з’їхав» на трійку. Але коли класом стала опікуватися Валентина Андріївна Шевченко, то й повернувся ж відразу знову потяг до цієї мови.

Цікавим у Григорія видався один вступний епізод. Він мріяв стати військовим, але тато й слухати не хотів про такий вибір. Тому подав документи на іноземну мову у Дрогобицький педінститут. І треба ж такому статися. Іспит приймала Валентина Андріївна. Її кращий учень «відстрілявся» на відмінно. Однак, вийшовши з аудиторії, уже на вулиці простягнув татові екзаменаційний листок. Як малому, так і старому від хвилювання привиділася оцінка «зад.», і ті без настрою поїхали додому. По дорозі їх зустрів родич і, звісно, поцікавився успіхами хлопця. Григорій без настрою сором’язливо витягнув із кишені пожмаканий екзаменаційний листок і подав йому. За мить усі раділи, бо там була познаяка «від.». З радості тато з родичем тоді добряче хильнули.

Наступні іспити Григорій складав у піднесеному настрої, а після кожного з них тато вів його в ресторан.

Наука в інституті Лужецькому-молодшому давалася легко, а після отримання диплому йому запропонували залишитись в аспірантурі. Але дитяча мрія стати військовим не залишала його. Григорій їде за скеруванням на Рівненщину у районний центр, щоб звідти податися у солдати. У райвно йому порадили піти у приміську школу, де умови праці і проживання для вчителя німецької мови ідеальні. Григорій погодився, але згодом довідався, що в армію зі сільської школи не забирають. Тоді він почав оббивати пороги військкомату і виклянчив собі повістку.

Потрапив Григорій Лужецький у знамениту Псковську десантну дивізію. Скакав із парашутом, вивчав прийоми рукопашного бою, випробовував нові зразки десантської форми. Важкі умови служби позначилися на здоров’ї. Він міг навіть отримати групу за станом здоров’я, але не у характері Григорія здаватися на півдорозі. Невдовзі з допомогою матері (довелося тоді наїздитися до народних цілителів) син відновив фізичну форму і дух. Пішов вчителювати в Опаку, потім була Тлумацька школа на Івано-Франківщині, одруження і прагнення повернутися у рідні краї. Родич і земляк Михайло Федорович Гуняк, хоч і на один рік був старшим від нього, але завжди підставляв Григорію плече. Десять років він очолював районний відділ культури. У той час палкі ентузіасти-краєзнавці і патріоти Володимир Кушнір, Ігор Чайківський і Любомир Сікора при активній участі і самого Григорія Лужецького зреалізовують проект Нагуєвицького заповідника. У багатьох селах району зводяться Будинки культури. Це теж можна віднести до активу Григорія Федоровича.

Двічі він перебував у директорському кріслі на Дрогобиччині. Спершу очолював колектив Нагуєвицької школи-інтернату, а потім Лішнянську середню школу. Упродовж п’яти останніх років він знову керував районним відділом культури.

На моє запитання, чому він розривався між школою і культурою і що переважало через призму уже прожитого, пережитого, Григорій чесно сказав: «Люди, які працюють у культурі, чесніші, відкритіші, співчутливіші. Що думають, те і кажуть в очі. Мені з ними завжди було комфортніше, хоча я жодним словом не хочу образити вчителів».

По-різному трактують вік ювіляра. Хтось каже, що життя уже прожито, інші – що воно лише починається, бо над людиною не тяжіє посадовий обов’язок. Але в одному є рація – ніколи не треба гнівити Бога, коли самостійно ходиш по землі, не потребуєш допомоги в мисленні, а живеш з вірою і твориш добро.

Володимир ТУРМИС

P.S. Принагідно вітаємо Григорія Федоровича. З роси і води Вам, ювіляре, і ніякої біди!