Але наші націонал-демократи обирають не зброю. Вони обирають… мотики

Минулої суботи в Палаці мистецтв відбулася презентація двотомника вибраних творів Василя Іванишина «Державність нації», який побачив світ наприкінці минулого року. Завдяки цьому двотомнику та низці інших праць, що були видані ще за життя непересічного публіциста і мислителя, В.Іванишин, як сказав професор Михайло Шалата, продовжує з нами розмовляти, і це радісно. Але водночас, з жалем констатував професор, сумно, бо міг ще жити.

У такому контексті у вузькому колі мислячих людей тривала майже двогодинна розмова. Спогади про В.Іванишина як про людину великої і щедрої душі, життєлюба, тонкого дотепника, талановитого педагога, публіциста, критика, письменника, мислителя-провидця чергувалися зі спробами дати оцінку його, без перебільшень, геніальній спадщині, яка, як було слушно зауважено на презентації, ще потребує глибокого осмислення. Адже, як сказав один мудрий чоловік, думки філософа високо як зірки, тож, перефразовуючи один із афоризмів В.Іванишина, мотикою їх не дістати.

Власне «проблематика української надії» (таку виразну назву має одна із постпомаранчевих праць публіциста) й полягає в тім, що так званий національно-демократичний політикум, висловлюючись фігурально, орудує на державотворчому полі мотиками. Відтак, святкуючи піррові перемоги і щоразу наступаючи на ті самі граблі, націонал-демократи із впертістю мула щедро розпушують ґрунт для чергових «ізмів» (демолібералізмів, космополітизмів) та іншого чортополоху з чужого поля на кшталт загальнолюдських цінностей. Тягнуть мотиками на рідний ґрунт що завгодно, крім національних вартостей та імперативів, лаконічно сформульованих ще Т.Шевченком: «В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля».

Замість будувати національну державу, в якій українці стали би повноправними господарями, націонал-демократи увесь час будують демократичну. Пригадуєте горезвісне чорноволівське: «Якщо ми збудуємо демократичну Україну, Європа нам допоможе!». Яка, як казали древні, свята простота. Адже ця стара, розбещена і підсліпувата шльондра, яка не помічала геноциду української нації і яка сьогодні вже не може обходитися без дешевої рабської праці, думає, як собі самій дати якось раду.

Одне слово, добудувалися наші безпринципні націонал-демократи до того, що на рідному полі, на якому буйним цвітом квітне чортополох, їм не стало місця. Стоять, сердешні, обабіч поля, обіпершись на мотики, і тяжку думу думають: у який би бізнес-вагон ускочити під час чергових виборів, щоби залишитися бодай при якихось власних інтересах.

Чи можуть такі транзитники вибратися на ті широкі простори, на той магістральний шлях, які виразно і переконливо змальовані в працях В.Іванишина? Питання, очевидно, риторичне. А запитувати, чи можуть транзитники з плебейським світоглядом ощасливити націю, взагалі безглуздо.

Праці В.Іванишина перекладено на більш як 20 мов світу, в т.ч. на арабську. Його читають навіть у тих країнах, де національні питання давно більш-менш врегульовані. Це означає, говорилося на презентації, що вони побачили в працях В.Іванишина щось таке важливе, чого нема в їхніх національних ідеологіях. До речі, в день смерті В.Іванишин мав очолити Міжнародний антиімперський фронт. Квота за Україною, проте, збереглася: на чолі МАІФ став головний командир ВО «Тризуб» ім.С.Бандери полковник Дмитро Ярош.

Отже, до глибоких думок нашого земляка дослухаються у Польщі, Німеччині, Франції, країнах Прибалтики, де головне питання – політичної влади корінних націй давно вирішено. Не дослухаються тільки в Україні, де кон’юнктурний, буцімто, національний провід повсякчас затушовує головну проблему нації неоколоніальними гаслами на кшталт «виробляй українське – купуй українське». У відповідь на такі гасла так і напрошується промовиста російська приказка, яку, на жаль, автор цих рядків не наважується навести повністю: хочешь сей, а хочеш куй, все равно получишь… Ще такого дива на грішній землі не було, щоби нація, не здобувши політичної влади, не ставши господарем у своїй хаті, зуміла досягти достатку, процвітання і справедливості.

Спогадами про автора, думками про його праці на презентації, окрім уже згаданого М.Шалати, ділилися професор Микола Зимомря, кандидат наук Олег Баган, доктор наук, професор, упорядник двотомника Петро Іванишин, голова Дрогобицької райдержадміністрації Михайло Кравець, котрий допоміг матеріалізувати ідею видання двотомника, заступник міського голови Дрогобича Богдан Пристай, голова Дрогобицької організації Національної спілки композиторів України Володимир Грабовський та отець Мирослав Соболта.

Завершуючи презентацію, ведучий М.Зимомря порівняв духовну спадщину В.Іванишина зі зброєю. Це не перебільшення. Висловлюючись фігурально, за допомогою гармат і скорострілів можна здобути перемогу в бою, наприклад, потрапити під час виборів у парламент. Але без правдивого, глибокого, переконливого слова, тобто духовної зброї, неможливо виграти битву, себто вибороти право нації бути господарем у своїй хаті.

Свого часу Наполеон сказав, що боїться однієї газети більше, ніж кільканадцяти дивізій, а його земляк Оноре де Бальзак, починаючи письменницьку кар’єру, самовпевнено заявив: «Те, що Наполеон не завершив мечем, я довершу пером». До речі, Степан Бандера теж воював не скорострілами. Він боровся з ворогом словом. Він озброював націю ідеями, в яких пульсувала й своя правда, і сила, і воля. Такі ідеї неможливо знищити. Тому для ворога він був стократ небезпечніший, ніж ті, що орудували гарматами. Бандера прекрасно розумів це і, очевидно, завжди був готовий до такої участі, яка його спіткала. Він був жертовною і відважною людиною.

В.Іванишин, не виходячи за рамки традиційного націоналізму, адаптував спадщину Міхновського, Донцова, Бандери, інших теоретиків і практиків національно-визвольних змагань до сучасних умов. Без перебільшень можна сказати, що на сьогоднішній день його праці – це ідеальна «зброя» для тих проводирів, які, буцімто, хочуть ощасливити націю. Але проводирі чомусь сахаються цієї «зброї», як дідько ладану. Мабуть, дуже слушно якось зауважила Ліна Костенко, котра сказала буквально наступне: наші чоловіки в разі небезпеки хапаються за що завгодно – за кишеню, за картуза, за матню, але тільки не за зброю.

Петро МАЦАН