Я народився у Дрогобичі 27 листопада 1927 (1926) року в родині Низового Теодора і Марії (із Кушнірів) на вулиці Івана Франка. Будинок стояв навпроти церкви Успення Пресвятої Богородиці і читальні «Просвіта», де в ті часи був дитячий садочок, а також захоронки. Батьківський будинок до сьогодні не зберігся. В силу чого із наймолодших літ цілими днями перебував у читальні, в якій вирувало активне політичне і культурне життя тогочасної української громади міста.

У 30-хроках активними членами читальні «Просвіта « на вулиці Івана Франка були Осип Петричка, Осип Татарський, Тарас Лялюк, Йосип Гриник, Іван Ходачник, Володимир Кушнір та брати Скрипухи – Костик і Михайло, Елеонора та Марійка Павлишак, Іванна і Стефанія Харевич. Але найяскравішим спомином залишився у мені Амброзій Камінський та його син – Янислав Камінський.

Особливе місце у моїй дитячій душі залишив Янислав Камінський, або, як тепло називали його тоді – Славко...

А знали його в Дрогобичі і на Дрогобиччині всі ті українці, що гуртувалися в читальнях «Просвіти»... Його знали як диригента в церкві Святої Трійці в 1933-39 роках... Знали і в Церкві Пресвятої Діви Марії на вул. Івана Франка, де працював від 1932 до 1939 років ... Знали в читальні на Млинках, де керував хором, а також у читальні на вулиці Івана Котляревського, де працював у 1934-36 роках. Знали як керівника хору в читальні «Просвіта» у 1936 році у селі Гаї Верхні... У 1937-му році – в селі Унятичі...

У 1940 році Ярослав Камінський – керівник хору і знаного у Дрогобичі духового оркестру нафтопереробного заводу №1 «Польмін».

Хори, які він організовував, були багаточисельні (до 40 чоловік і більше). І праця була титанічною, хоч і тішила кожного своїм результатом. Це видно із поданої тут фотографії хору при читальні на вулиці Франка: розкішний український стрій, усміхнені дівчата та хлопці - щасливі і радісні...

У центрі світлини – керівник хору Ярослав Камінський.

Різноманітність хорів, якими він керував, пояснювалася просто – його часто запрошували організовувати або нові хори, або якщо був якийсь занепад хору через відсів співаків. Так ніхто не вмів спілкуватися з людьми, як він... Якось так непомітно вселяв у співака надію, навіть якщо його голос не був дуже професійним...

Після розмови з ним у молодої людини з'являлося бажання ходити на хор і співати. А налагодивши роботу хору, він передавав його місцевим керівникам, хоча часто по тому ще навідувався у знайому читальню і підтримував ентузіазм хористів...

Мені, як малому хлопцеві, який приходив вечорами до читальні і спостерігав за репетицією, дуже сподобався його стиль роботи: особливо коли після півтора-двогодинної репетиції виходила закінчена пісня. Я бачив, яким був у той час його настрій і настрій хористів, коли пісня красиво та мелодійно злітала немов у єдиному подиху...

У репертуарі хору були твори Михайла Вербицького, Дмитра Бортнянського, Миколи Леонтовича, Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, обробки українських пісень, літургії.

З хорами Ярослав Камінський виступав у читальнях та в Народному домі на святкуваннях річниці Тараса Шевченка, Івана Франка, боїв під Крутами, Базаром, Мотовилівкою, що святкувалися тоді в Дрогобичі і Дрогобиччині.

Характерним є те, що пан Славко всюди працював на ентузіазмі. Ні в якому колективі «Просвіти» йому не платили. Найбільшою винагородою для нього були оплески або букет квітів після концерту чи на день народження. Він був патріотичний і жертовний чоловік, який понад усе любив свою справу...

І був то приклад самовідданої і гонорової праці серед молоді, яких навіть тоді, при небувалому піднесенні патріотизму серед українців Галичини, не так багато можна було знайти. Славко Камінський був правдивим патріотом своєї землі України..

Народився він у Дрогобичі в 1905 році у родині службовця Амброзія Камінського. Амброзій Камінський мав іще брата – Корнила, який працював у Нагуєвичах директором школи. Але історія того чоловіка вартує окремої розмови...

Дитячі роки Ярослав проводив у свого діда по мамі – Теодора Фединського – в селі Угнів, поміж Рави Руської і Белзу... Теодор Фединський був дуже відомою в Угневі людиною: учитель, скрипач, диригент і композитор. Він проживав по сусідству зі сім'єю Бараників, з якої походить відомий у наших краях ігумен Северин Бараник, що в 30-х роках минулого століття служив у церкві Святої Трійці в Дрогобичі. Його брат, а також отець Дорош, який служив у Святій Трійці в 70-х роках, навчалися музичної грамоти у діда Ярослава Камінського – Теодора Фединського. Саме дід Фединський був першим учителем музики свого онука і мав на Ярослава великий вплив. Помер Теодор Фединський у 1922 році в Кракові, залишивши здібного 17-літнього онука Славка вже добрим скрипалем і диригентом...

Подальшу музичну освіту Ярослав Камінський отримав у Дрогобичі у філії музичного інституту імені Лисенка по класу скрипки і диригування. Екзаменував його сам Станіслав Людкевич. Там же здібний студент знайомиться з отцем Северином Сапруном. Їхня близька дружба тривала до 41-го року...

Отець Сапрун, як здібного скрипача, залучає Ярослава Камінського до концертів у Народному домі (тепер дрогобицький драматичний театр), в учительській семінарії (тепер приміщення музичного училища), де він часто грає у супроводі фортепіано з Мирославою Стронською (дочка сотника Січових Стрільців Миколи Стронського) (фото Мирослави).

Після закінчення української гімназії, що знаходилася на вул.Святого Івана (нині Тарнавського), вчиться в Гірничій Академії в Кракові. Але після практики під землею і знайомства з отцем Сапруном уже розуміє, що його покликанням є музика і скрипка. Отець Сапрун залучає його до диригування хором у Святій Трійці, де Ярослав працює з 1933-го по 1939 рік.

На жаль, 1941 рік обірвав творчу діяльність Ярослава Камінського. Його мобілізують в Червону армію. Але не везуть на фронт, а везуть у тил разом з іншими українськими новобранцями у фільтраційний табір. По дорозі хлопці співають українських пісень, і це посилює увагу наставників до них. Славка жорстоко допитують кожної ночі, вибивають показання і приходять до висновку, що він був зв'язаний із польським офіцерами, і вже як «шпигуна» засуджують до смертної кари -розстрілу... Бо хіба то не провина, що був молодий чоловік українцем, мав щедру іскру таланту і любив свої пісні?..

Рани на тілі, які залишилися від тих побоїв, залишалися вже до кінця життя... Коли Ярослав через багато років неймовірно складного життя якось захворів і потрапив у лікарню, лікар, котрий оглядав хворого, не стримався і здивовано запитав, від чого так багато шрамів на тілі... Ярослав тоді не признався, що то від побоїв, а сказав, що був поранений.   Лікар поцікавився, чи повитягували йому осколки... «Так, - сказав, - повитягували, всі до одного».

Після оголошення вироку він півтора місяця чекає на розстріл в одиночній камері, але вирок несподівано змінюють на 15 років концтаборів. Нестерпно болить понівечене тіло... Ярослав на межі життя стає політв'язнем Маріїнського табору в Тамбовській області...

Одного разу, виснажений до краю важкою працею і нелюдськими умовами життя, він, практично на грані смерті, ледве живий приходить на концерт, який давали в таборі приїжджі засуджені артисти, і каже їм, що вміє грати на скрипці... Вони дали йому скрипку, але він не мав сили не те що грати, але навіть тримати її в руках. Однак, саме та ситуація із скрипкою врятувала йому життя...

Бо зарахували його немічного до складу музичної групи, і через якийсь час він міг уже не тільки тримати у руках скрипку... Скрипка в його руках ожила своєю дивною мелодією, яку умів творити він один. Там, у тих жорстоких далеких таборах, він зустрічає Кардинала Сліпого, професора дрогобицької гімназії Бірчака та багато інших знайомих.

У Маріїнському таборі у ті часи були зібрані чи не всі провідні митці як політв'язні з усього СРСР. Отже, не дивно, що в 1946-му році в таборі відкрили професійний театр. Ярослав грає у симфонічному оркестрі під керівництвом відомого білоруського композитора Туренкова, реабілітованого посмертно.

У Маріїнську Ярослав традиційно організовує хор, де співають ув'язнені, в минулому відомі солісти різних театрів СРСР, серед яких солістка Таллінської опери Герда Мурре. Але табір – то не завжди театр, то також і гірка доля політв'язня. Неволя на все життя зруйнувала його фізично...

Однак, коли згідно з амністією, у 1958 році він повернувся у рідний Дрогобич, то пережив іще одне випробовування – моральне. Бо в рідному місті для нього не було місця – його нікуди не приймали на роботу. Не допомагала й така довгоочікувана «реабілітація»...

А такі колишні друзі, як Іван Сивохіп (на той час директор музею) , який разом із ним закінчував гімназію, боялися навіть розмовляти.

Багатьох товаришів з дитинства не стало. Загинули чи відійшли. Дехто займав на той час уже добрі посади, але спілкуватися боялися...

Жили з дружиною знову на межі... Ростили єдину донечку Зеню... Останні роки свого життя Ярослав таки працював скрипалем у театрі. Тепер у рідному – Дрогобицькому, що був добудований поруч Народного дому, в якому так натхненно співали його незабутні юнацькі хори. Керівництво театру і колектив шанували його за талант, чарівну мелодію скрипки і сумлінну працю...

25 травня 1987 року перестало битися серце патріота Дрогобиччини, талановитого музиканта, чесного і натхненного трудівника, який вніс свою скромну лепту для творчого розвитку рідного краю.

Старі дрогобичани щиросердечно провели Ярослава в останню дорогу, і над його могилою довго звучала «Вічная пам'ять»...

Докладаю до неї і свій скромний віночок спогадів, що не дають мені спокою і часто зринають поміж моїми дитячими снами щедрими промінчиками його теплих і красивих мелодій, його чистих і натхненних очей...

Із донечкою Ярослава Камінського Зенею доля звела мене свого часу в Дрогобицькому політехнічному інституті – була вона моєю студенткою... Я часом розпитував її про батька, щось уточнював з того, чого не знав, щось додавав до своїх споминів. Тепер я розумію, що так і залишився він для мене тою недосяжною дитячою мрією, тим, на кого я так хотів бути подібним, знайомством із ким я понині пишаюся...

Хочу у цих останніх рядках іще раз сердечно подякувати Зеновії Камінській за збережені родинні фотографи, надані для цієї розповіді.

Мирон НИЗОВИЙ