Думка встановити у чотирьох круглих нішах на фасаді головного корпусу
Дрогобицького педагогічного університету ім.І.Франка бюсти визначних діячів
української культури та духовності виникла в автора цих рядків ще декілька
років тому. Принагідно ми поділилися нею з дрогобицьким і львівським
скульпторами як можливими авторами бюстів, відтак – з проректором
педуніверситету Юрієм Львовичем Кишакевичем. Кожний з них без жодних зауваг
охоче став нашим однодумцем. Поступово думка набула повноправного звучання, і
потрібний був лише привід для її втілення в життя.
Наша чергова принагідна зустріч і розмова з Юрієм Львовичем заторкнула,
зокрема, й тему відзначення восени 2010 р. 70-річчя відкриття в Дрогобичі
педуніверситету. Тоді ми повернулися до питання встановлення бюстів. Наш
співрозмовник щиро подякував і пообіцяв дати йому хід. Що й зроблено. Зараз
питання зводиться до одного: чиї бюсти займуть почесне місце в чотирьох високих
нішах? Серед викладачів і студентів університету розповсюджено анкету, яка
стане, очевидно, поважною основою для вибору чотирьох визначних осіб. Не
залишилися осторонь обговорення кандидатур громадськість і преса Дрогобича. І
це добре, бо вони мають можливість і повинні висловити свої міркування з
важливого аспекту культурного життя міста.
Першою пресовою публікацією на цю тему стала розлога й добре
аргументована стаття Олега Багана «Що ж культурно об’єднує наш регіон? Кілька
слів до актуальної теми» (газета «Галицька Зоря» від 26 лютого 2010 р.).
Повторювати її головні тези і висновки нема потреби. Крім однієї. Дрогобицький
педуніверситет, хочеться цього комусь чи ні, є і завжди буде все-таки
регіональним навчальним закладом, який своєрідно об’єднує великий масив
споконвічних західних українських земель, частина яких волею історичних
обставин опинилася поза кордонами незалежної Української держави. А раз так, то
в особі тих чотирьох діячів, чиї бюсти прикрасять головний корпус університету,
має бути втілена саме ця обставина. Психологічний стереотип і мимовільний потяг
до перетворення Дрогобича ледве не на культурний центр України, яким він,
однак, не є і, мабуть, ніколи не стане, з неодмінним штампуванням кількох
незаперечних всеукраїнського і світового, мірила величин викликає хіба що
подивування. Нині ми вже не повинні блукати межи трьох сосен, як на початку
національного відродження, а бачити за ними густий ліс. Тобто й інші потужні
постаті, які підпирали цих колосів. Адже якраз у розмаїтті, а не в
одноманітності – наше багатство і наша слава.
Справді, запропоновані Олегом Баганом кандидатури Анатоля Вахнянина,
Омеляна Огоновського, Юліяна Романчука, Степана Томашівського своїм вагомим і
навіть видатним вкладом у розвій Галичини як складової частини України цілком
заслужили честі бути увічненими своїми бюстами в наразі порожніх нішах. Та
перелік відомих осіб на цьому не вичерпується. Очевидно, до нього треба
долучити прізвища Юрія Дрогобича та Івана Франка як уродженців Дрогобиччини, а
також галичанина, священика, композитора, автора мелодії державного славня «Ще
не вмерла Україна» Михайла Вербицького, уродженця Самбірщини, письменника,
громадсько-культурного діяча Андрія Чайковського, на чиїх історичних творах
виховалося ціле покоління борців за волю України, уродженця Самбора, світової
слави театрального режисера Леся Курбаса, уродженця Стрийщини, відомого
архітектора, громадсько-культурного діяча Василя Нагірного, уродженця
Жидачівщини, відомого педагога, мовознавця, літературознавця і редактора
Омеляна Партицького, інших.
Добре, що обговорення кандидатур набуває в місті потрібного резонансу.
Слід сподіватися, що осторонь не залишаться й політичні та громадські
організації, які теж захочуть сказати своє слово. Позаяк університет,
нагадуємо, знаходиться в Дрогобичі, а не в Львові чи Києві, де повноправно
керує найнята громадою міська влада, то й кінцеве рішення як підсумок
громадського обговорення має бути за нею. Але рішення не закулісне, а відкрите
й прозоре, до того ж обмежене певним терміном. Таке, як свого часу – рішення
щодо авторства і місця пам’ятника Тарасові Шевченкові в Дрогобичі. Тоді були
палкі дискусії, зате в підсумку виграла загальна справа. Віримо, що так буде й
цього разу.
Роман ПАСТУХ, член Національних
Спілок письменників і журналістів України, краєзнавець
|
