Ліна Костенко прилинула на Вкраїну на крилах лелеки 19 березня 1930 року. Так і ніжилась вона в пролісках, зростала у променях весняного сонця, у пісні жайвора. Стала поетесою од Бога – унікальною, самобутньою, неповторною. Її поезія – то ціла епоха в царині української літератури. Ми захоплюємося філософською глибиною її поезії, в якій вона простими словами повідає нам про сутність, красу і мету нашого земного життя. Поетеса, мов той золотар, вигранює кожне слово, припасовує його в поетичний рядок так, щоб усе звучало змістовно й евфонічно. Її поезія рясніє афоризмами і багато з тих афористичних констант (величин) стали крилатими. А її історичні поеми «Берестечко» і «Маруся Чурай» - то справжня енциклопедія архаїзмів, лексичних перлин, мовних зворотів того часу.

А яка трепетно-ніжна лірика Ліни Василівни. Ось перед нами поетичний образок української осені:

Осінній день, осінній день, осінній! Осанна осені, о сум! Осанна!

Невже це осінь, осінь, о! – та сама...

Золота наша осінь, лагідна, але оповита сумом не тільки за теплим літом, але й за прожитими літами, що так скоро промайнули, тому –«Осанна осені, о сум!». Є і «осінній плач калини» і «прощальні сурми журавлів».

Звідки ж черпає своє поетичне натхнення Ліна Костенко? – З природи, яка така прекрасна у нас – поля, степи, ліси, діброви... «Вона (поетеса) відчуває любов до найменшого прояву природи, навіть до того маленького грибочка, що зібрався рости, - то мама його пригорне осіннім листям, аби ріс у теплі», - пише Оксана Пахльовська – її дочка (тепер завідувач кафедри україністики університету Ла Сап’єнца в Римі).

«Ми мовчимо – поезія і я»

Усіх нас тривожить щемно-болісне питання: «Чому мовчить Ліна Костенко?!». Чому не друкує своїх творів, адже вона ще в розквіті сил. Усамітнення (її майже не видно й не чути на людях), якийсь замкнений спосіб життя, так ніби відмежувалась від людей, від світу. Одні кажуть, що споглядання – це стратегія її життя, інші тішать себе тим, що мовчання – золото, воно промовистіше слів. Та чи працює вона над словом? Поет Борис Олійник стверджує: «Працює каторжно!». Його думку продовжує письменник Володимир Яворівський: «... денно і ночно могутньо працює на Україну, на українську духовність». Таку ж відповідь дала й дочка поетеси Оксана Пахльовська:

- Ні, ні, мама не обрала стратегії споглядання. Вона завжди стояла якось окремо, а сьогодні і поготів. Самотність і осібність письменника – це його моральний обов’язок. Мама багато працює, бо вона homo faber                                              (лат. людина-творець). Поет у розумінні Ліни Костенко – це сотворіння, покликане сказати людям щось надзвичайно важливе, а щоб мати таку здатність, треба бути вищим над усім. «Поезія – це свято, як любов.// Ото не є розмова побутова», - мовить Ліна Василівна.

І як же вона відмежувалась від світу, коли кожного року вже вісімнадцять років поспіль разом з історико-географічною експедицією виїжджає у Чорнобильську зону, щоб вивчати унікальну історію Полісся і художні цінності краю. Там вона знаходить спокій для душі, черпає натхнення до творчої праці. Чорнобильська зона... Мертвий край... Але то тут, то там є ще люди, є новосели, які не можуть жити без рідної їм землі, так люблять свій край, бо все з того українського чорнозему – і хліб насущний, і слово, і пісня. Вражень у неї багато, і лягають вони у записник, а вдома поетеса творить. Тож і тиша тиші потрібна, щоб зосередитись і узагальнити побачене, пригадати цікаві деталі. Ось торік заходить вона до своїх новоселів, а вони п'ють самогонку (і де вони ту погань роздобули!). Радості не було меж. Узяв дідусь гармошку і як заграв – всі затанцювали. Приїхала Ліна Костенко!

Незабаром вийдуть її прозові твори про Чорнобиль, а тепер чекаємо її «Записок українського самашедшого». Чекаємо з нетерпінням.

Ліна Костенко як людина – своєрідна, неповторна у житті. Ось як характеризує її дочка Оксана Пахльовська: «неприборкана стихія, залізна дисципліна, лазерний погляд на речі, пророцтво: скаже і потім збудеться те пророцтво.» Кажуть, що Ліна Костенко якась замкнута, неговірка, некомунікабельна. Можливо, є тут і доля правди, але як та правда виглядає? Згадує Дмитро Павличко:

- Я був у Київській філармонії, коли Ніла Крюкова почала декламувати поему «Маруся Чурай», а міліція намагалася зупинити виступ артистки. І у цей час з'явилася Ліна Василівна й, нічого не кажучи, (неговірка ж!) підійшла до директора філармонії і дала йому ляпаса. Відбувся суд. На суді питають поетесу: «То ви кажете, що не давали ляпаса директору філармонії?».

- Так, це правда, бо я дала йому не одного ляпаса, а два: одного – за себе, а другого – за поему «Маруся Чурай». Отака наша Ліна Костенко – людина правди і справедливості, поетеса-легенда.

І ось нещодавно в Українському домі в Києві відбулася презентація перевиданої поеми Ліни Костенко «Берестечко». Людей бралося багато і яблуку ніде впасти, і ця подія стала своєрідним ювілейним святом поетеси, «презентацією її життя». «Я вам дуже вдячна, що ви прийшли, - сказала вона, - і побачили, що ми разом, що ми потрібні одне одному. Я справді надумала повернутися в літературу, культуру, бо важкий час – це завжди мій час. А легкий час я не розумію». І вперше Ліна Костенко публічно заявила, чому вона так довго мовчала. А причина була така. «В часи незалежності України хтось запустив лукаву ідею, що «патріотизм - останній прихисток негідників», в літературі загомоніли про модернізм, мова творів наповнилась матюками, почали критикувати видатних письменників, іронізувати над народниками, куди зарахували й поетесу. Це було викривлене розуміння свободи слова, осквернення святості літератури. Адже Папа Римський Іван Павло II у своїй промові для молоді у Львові сказав, що свобода вимагає сильного, відповідного й зрілого сумління, інакше це буде вседозволеність. Ліна Костенко, поетеса, що сповідує правду і ясність, не могла жити і творити в такій каламуті, й Чорнобильська експедиція стала для неї своєрідною еміграцією.

- Я вам признаюся, що Чорнобильська експедиція – це була моя міграція звідси, і ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де країна вмерла, отам, де люди втратили свою малу Батьківщину і полюбили її безмірно, відчули велику Батьківщину.

А тепер Ліна Костенко повертається у літературу, культуру, а це, за словами Оксани Пахльовської, новий історичний час України. Тож чекаємо її нового животворящого слова, слова правди, любові й надії.

Микола ГЕРЕТА