Четвер, 28.03.2024
ГАЛИЦЬКА ЗОРЯ
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 92
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2010 » Березень » 9 » МАГІЯ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ЛІДІЇ ВНУКОВОЇ
10:08
МАГІЯ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ЛІДІЇ ВНУКОВОЇ

Тепер я знаю, чому мовчав її телефон. Тепер знаю. Її просто не стало. І не почую більше: «Я написала нову картину… Зайдіть…».

Як сумно погоджуватися з поетом: «Все менше видно дорогих облич. Все більш імен у чорній облямівці. По одному з цього тісного світу вони переселяються тепер у обшир пам’яті…».

Попереду було ще так багато справ. Вона хотіла видати альбом своїх робіт. Не встигла. Як не встигла її колега Алла Золотарська, котра також планувала видати фотоальбом творів митців Дрогобича. Забрала свою подругу Лідію Петрівну Внукову до року до себе у свої світи-засвіти. Може, й не вона. А чоловік, котрий пішов за обрій саме перед її смертю. До сорока днів не стало і її. Знайшли Лідію Петрівну сусіди, племінниця Оксана, художниця Мирослава Волох та лікар Михайло Белей на кухні. Знаю, що чоловік, Михайло Іванович Внуков, дуже її любив.

У передвечірній тиші серед снігів наче вчувається його голос…То він з того захмарного світу ніби розмовляє з нею:

«Я йду до Тебе, вічність. Хіба ти цього не знала? Із безконечних світів поспішав до світу Твого, до нашої затишної квартирки, що в будинку з нещасливим номером 13 на вулиці Лесі Українки… Я знаю, що Ти сидиш у своїй кімнаті в сутінках і згадуєш наше життя… Так багато і так мало літ ми були разом. Я дуже поспішав до світу, котрий осяяний моєю світлою любов’ю до Тебе. Глибокий простір шепоче про Тебе, зірки на небі складаються в Твоє ім’я… Чому Ти не дивишся в нічне небо? Чому очі твої заплакані і сумні? Хіба не відчуваєш, що я торкаюся Твоєї щоки холодними пальцями? То не вітерець, не протяг… Не зачиняй вікна. То руки мої такі холодні, бо там, у нічному небі, таки холодно. Бачиш – зірки тремтять. Прислухайся… Вони співають про моє кохання до Тебе… Не залишай мене самого у цих безконечних пісках часу на перехресті світів…».Я не знаю, чи то навіяли ці рядки мені надгробків припорошені скрижалі на заметеному снігами цвинтарі…Чи й справді звучали ці слова у тій невеличкій квартирі, в якій жило стільки образів, стільки квітів оживали на полотнах великої художниці Лідії Петрівни Внукової. Бо на моє запитання на одній із виставок картин Лідії Внукової, яка з них найбільше йому подобається, Михайло Іванович так тепло глянув на свою дружину і мовив: «Для мене все життя одна найкраща картина – це Лідія…».Серед найкращих художників нашого міста усі завше називали прізвища Лідії Внукової, Петра Дервіша, Петра Гейдека, Алли Золотарської.Чому ж так мало про неї говорили за життя? Невже і справді велике бачиться лише на віддалі? У пресі появилася невеличка замітка про її смерть. У музеї Дрогобича, де вона прожила майже півстоліття, залишилося дві її картини. І все?... Решту картин забрали брат Леонід та племінниця Оксана. Понад двісті – у приватних колекціях. І не лише в Україні. В Росії, Канаді, Польщі, Угорщині, Німеччині… Два роки тому музей російського міста Владіміра придбав сім робіт художниці. А скільки картин роздарувала лікарням, де лікувалася вона чи чоловік.Ще і ще раз перечитую коротеньку замітку про смерть відомої художниці. У ній написано, що жила Л.П.Внукова у Дрогобичі з 1970 року. Переді мною листок , написаний рукою покійної, де вона пише, що жила в Дрогобичі з 1950 року. Двадцять втрачених літ…Де саме у ті роки працювала і творила Лідія Внукова? Може знайду пояснення у цікавих спогадах Ярослава Николовича з Миколаєва, що на Львівщині. Вчитайтеся у ці рядки…«У костьолі, який певний час стояв безхазяйним, збиратись було небезпечно. Сходились католики, як не дивно, в самому центрі – в художній майстерні райпромкомбінату, яка знаходилась у колишній крамничці Чучмана. Ініціаторками тих зібрань були художниця Лідія Внукова та дружина місцевого органіста Стефанія Млодницька.Внукова була чудовим живописцем. І сьогодні декілька її робіт, що збереглися в Миколаєві, вражають високим професіоналізмом, просякнуті глибокою духовністю. Мистецтвознавці кажуть, що портрет Стефанії Млодницької, намальований Внуковою олійними фарбами на полотні на початку 1960-х років, не зіпсував би експозиції поважного європейського музею. Загадкою залишилося – чому така прекрасна мисткиня змушена була пересиджувати диявольський час у маленькому містечку, відірвана від процесів, що тоді нуртували в мистецькому середовищі.Зрештою, не одна вона пересиджувала жахливий час у цьому богообраному містечку. У 1870–1880 роках у миколаївських родичів проводив дозвілля живописець і графік, викладач рисунку в багатьох навчальних закладах Львова Кароль Млодницький. Приблизно в той самий час бував у Миколаєві ще один відомий польський художник – Олександр Рачинський. Відомо, що він народився 1822 року, малярства навчався у Мюнхені в 1845–1846 роках. З миколаївського періоду його життя і творчості відоме велике полотно "Цісар в Дроговижу", на якому О.Рачинський відтворив картину відвідин цісарем Францом-Йосифом Закладу Скарбка під час подорожі імператора по Галичині у вересні 1880 року. Помер Олександр Рачинський у 1889 році.Наприкінці ХІХ століття у Миколаєві, у своєї родини, зокрема у двоюрідної сестри Анни, що була дружиною місцевого бурмістра Івана Міцкевича, ховався від жорстокого світу Корнило Устиянович. У 1920-х роках знайшов притулок у Миколаєві над Дністром і Петро Холодний. А ще наприкінці XVI – початку XVII століть скульптор світової слави Себастьян Чешек назвав цю місцину найкращою в світі для спілкування з Богом мовою мистецтва.

Художники Внукови були добре знані мистецькому Львову 1939–1941 років. Зокрема, вони зареєстровані у каталозі "Выставки изобразительного искусства западных областей Украины и народного творчества гуцулов", виданому Комітетом у справах мистецтв при Раді Народних Комісарів СРСР, Оргкомітетом Спілки Радянських Художників СРСР та Державним Музеєм Нового Західного Мистецтва у Москві в 1940 році. В розділі "Живопис кінця ХІХ–ХХ ст." каталог зафіксував твори 45 авторів, серед яких Корнило Устиянович, Теофіл Копистянський, Олекса Новаківський, Модест Сосенко та інші, які вже не жили. Серед 28 живих художників, чиї твори експонувалися на виставці у Москві, було 15 українців, решта – поляки та євреї. Серед учасників виставки було багато емігрантів з Польщі, які у вересні 1939 року віддали перевагу захопленому совєтами Львову перед окупованою німцями Польщею. Про Внукову, одну з наймолодших учасниць виставки, каталог повідомляє: "Внукова, Осипа Германівна, народилась у Варшаві в 1911 році. Представлена твором під назвою "Прикрашають дім". Полотно, олія, 63х60". Оце і все... Хіба ще в розділі "Скульптура" той же каталог фіксує Мар’яна Івановича Внука, народженого у 1906 році в Пшедбожу. Невідомо, чи Мар’ян Внук, знаний у Європі скульптор, який згодом очолив Краківську академію красних мистецтв, доводився родичем Юзефі Внуковій чи просто був однофамільцем. Натомість сучасні польські біографічні енциклопедії повідомляють, що Юзефа з Лясотів Внукова народилась у Варшаві 2 квітня 1912 року, в 1932–1937 роках навчалась у Варшавській академії красних мистецтв, у 1937–1938 роках перебувала в Парижі. 1939–1945 роки "Wielka encyklopedia powszechna" в біографії Юзефи Внукової обходить мовчанкою. Від 1945 року Внукова викладала в державній Вищій школі пластичного мистецтва в Ґданську, від 1948 року керувала закладом декоративних тканин, а від 1955 року була професором у тій же Ґданській Вищій школі, де викладала предмети прикладного мистецтва. Її творчість охоплює фігуральні композиції, пейзажі, внутрішні декорації...Чи мали ці Внукови, знані в Європі митці, якесь відношення до молодшої на десяток-два літ Ліди Внукової, що опинилася в Миколаєві над Дністром, – невідомо. Відомо, що її напарниця по роботі в художній майстерні районного побуткомбінату Тамара Полінська з Наливайченків закінчила картографічне училище в Києві, а в якому навчальному закладі навчалася Ліда Внукова – не встановлено. Проживала пані Ліда разом із чоловіком Михайлом, керуючим філією Держбанку, спочатку в націоналізованому совіцькою владою будинку Корецьких (з того обійстя вийшло багато українських національних діячів), званому при совітах будинком Тютюкова, а згодом Внукови переїхали на "посьолок". Дітей не мали. Пані Ліда була надзвичайно вродливою: мала високу, в міру повну фігуру з яскраво вираженими жіночими формами, обличчя семітського типу: чорні, жагучі очі, під тонким яструбиним носом повні яскраво-червоні губи, які завжди укладались у доброзичливо-іронічну посмішку, волосся кольору воронячого крила хвилями спадало на плечі. Чоловіки, ба, що там чоловіки, молоді хлопці шаліли за нею...Обидві жінки, Млодницька і Внукова, кільканадцять років стійко трималися своєї віри, аж поки ними серйозно не зацікавилися кагебісти. 24 серпня 1965 року керуючим Миколаївським відділенням держбанку був призначений Богдан Ганусяк, а чоловіка Внукової Михайла Івановича перевели на роботу до Самбора. З часом родина Внукових звідти перебралася до Дрогобича, де й загубилися сліди Ліди Внукової – великої мисткині і християнки-католички.За Стефанію Млодницьку взявся відомий совєтський "спец" з національних та релігійних питань журналіст Микола Т.Тадей Млодницький, син Яна – органіст, який умів так глибоко хвилювати своєю музикою копачів – став сиротою ще в дитинстві (під час Першої світової війни батько пропав на фронті, а маму замордували польові жандарми) і виховувався в Янівському сиротинці, що неподалік Львова. Своїх родичів майже не пам’ятав, бо мав тоді тільки десять років (народився 10 січня 1904 року), і тому невідомо, чи Млодницькі, які в ХІХ столітті вчителювали й урядували в Миколаєві, зокрема художник Кароль Млодницький, були його родичами.Млодницькі в Миколаєві не були корінною родиною. Вперше вони появилися в кінці 50-х років ХІХ століття. Саме тоді в Миколаївському повітовому суді посаду касира отримав Іґнаци Млодницький. Його, як і дружину Кароліну, іноді запрошували тримати до хресту дітей місцевої інтелігенції. Зокрема, 8 червня 1863 року Кароліна Млодницька була за хресну матір в Антоніни, доньки Теодора Яворського і Людвіки Сливинської (Там само, с. 35), а хресним батьком був брат Людвіки Францішек Сливинський. Той самий Франко Сливинський, який через п’ять років стане "героєм" однієї з найбільших фінансових афер у Галичині того часу».Цікаво, чи не правда? Хоча загадка залишилася. Ба… Тепер вона не одна.

Якщо Внукові появилися в Дрогобичі 1950 року, то чому вони перебралися до Миколаєва? Як бачимо, саме в п’ятдесятих роках перебралися до Миколаєва і Млодницькі. Може пов’язувала їх дружба. Чи мистецтво… І, якщо ними, Млодницькою і Внуковою, зацікавилось КГБ, то як розгорталися події далі? Чи саме це змусило Внукових кілька разів змінювати місце проживання?

Сама Лідія Петрівна про себе написала невеличку автобіографію: «Народилася 10 вересня 1925 року у місті Дніпропетровську. Закінчила живописний факультет Дніпропетровського державного художнього училища.

Одним із викладачів у мене був учень великого І.Рєпіна М.М.Панін.

У Дрогобичі живу з 1950 року. Працювала в Дрогобицькому філіалі Львівського художнього фонду. Майже щороку брала участь у художніх виставках у Львові, Дрогобичі. Художник, живописець. Пишу пейзажі, натюрморти. Улюблена тема-квіти…».

Не згадує ані про Миколаїв, ані про Самбір. Не говорить і про інші свої роботи. Хоча портрети її пензля гідні великого пошанування. Про це свідчать і спогади Ярослава Николовича, і відгуки тих, кому пощастило бачити її роботи.

Можливо Внукові перебралися спочатку до Дрогобича, а потім переїхали до Миколаєва. Чи ж мали відношення знані в Європі митці Внукові до Лідії Внукової?... Хтозна. Адже Внукова вона була по чоловіку. Саме тому і нема цього прізвища серед випускників Дніпропетровського художнього училища… Зате є прізвище Лідії Петрівни Гладкої. І спогади вчителів училища про те, що неабиякі надії стати великим художником подавала надзвичайно красива і така ж талановита Лідія Гладка… У родині Гладких було трійко дітей. Дві старші доньки та наймолодший син Леонід. Різниця у віці між дівчатками та молодшим братом велика. Мати – Марфа Андріївна була знаною кравчинею. З її рук виходили такі сукні, на які з нетерпінням очікували найбільші модниці міста. Нині ці роботи могли б зробити її ім’я відомим. Тоді саме вони дали можливість відправити доньку на навчання в Москву. Але це було вже після війни. Війну ж треба було пережити.

…Пригадую наші розмови. Лідія Петрівна мені розповідала про те, як часто доводилося їй переховуватися від німців. Ніколи не натякнула, що причиною цього була її надзвичайна врода. Вона і на схилі літ була вродлива. Справжня краса ніколи не в’яне. Чорне, кольору воронячого крила, волосся. Сині глибокі очі. А губи… Як і написано в тих спогадах, її гарно окреслені вуста, скільки знала її, завше складалися у доброзичливо-іронічну посмішку…

Лідія Петрівна розповідала про роки війни, про те, як не раз ночували з подругами і з сестрою в лісі, щоб не потрапити в руки ворогів, як багато кілометрів довелося їхати одного разу в легкій одежині в люті морози на благенькій підводі, щоб врятуватися. Як застудилася і це стало причиною, що вона не змогла зазнати радості материнства. Про рідне місто Дніпропетровськ. Про те, як вступила на навчання у 1944 році до Московського художнього училища і як потім продовжила навчання в Дніпропетровському художньому училищі на живописному факультеті. Про талановитих учителів своїх. Згадувала тепло свого вчителя, майстра реалістичного живопису Михайла Микитовича Паніна, з іменем якого пов’язано становлення Дніпропетровської художньої школи і відкриття в 1925 році художнього училища. М.М.Панін у 1911 році закінчив Петербурзьку академію мистецтв, був учнем великого Іллі Рєпіна. Його уроки – то була велика школа. Заслужений діяч мистецтв України навіть в літах був надзвичайно працьовитий. І це вміння працювати в будь-яких обставинах передав і своїм учням.

Вона також завше працювала. Зі своїм мольбертом не раз вирушала сама-самісінька в гори чи в ліс. Чоловік хвилювався, забороняв самій вирушати в далекі мандри. Але вона хотіла малювати світ у його предивній красі. Дуже любила Урич з фортецею Тустань. Уява малювала предивні картини минулого, вона ж усе це переносила на полотно. Сотні її натюрмортів, пейзажів донині зберігають тепло її рук, подих світу. У 52 художніх виставках взяла вона участь. Декілька із них презентували лише її роботи. Ці виставки завше відвідувало дуже багато людей. На одній Лідія Петрівна сумно сказала: «Ці картини – мої діти…».

У листопаді 2008 року в Дрогобицькому Палаці мистецтв відкрилася виставка «Світ краси художниці Лідії Внукової»… Люди йшли і йшли на цю виставку. І відкривали для себе нову Внукову. Бо вперше вона виставила всі свої автопортрети і, як завжди, картини , на яких жили і відцвітали квіти. Її улюблені квіти – півонії, бузок палахкотіли так, наче хотіли передати кожному своє тепло. Натюрморт був улюбленим живописним жанром Лідії Внукової. Любила малювати квіти у вазах, щоб показати гру світла на живій квітці і на склі…

У перекладі з французької «натюрморт» означає «мертва природа». Але її натюрморти ніколи не були мертвими. Вони просочені особливим духом, об’єднані якоюсь ідеєю, яка створює відчуття абсолютної гармонії. У світі її картин підтверджувалася теорія теїзму - усвідомлення того, що весь світ пронизаний божественною енергією. Ця божественна енергія осяювала її роботи. У них було відчуття дивної реальності інших світів. Вражає море світла і кольору, уміння передати тендітність, ненадійність і водночас постійність того, що нас оточує. І величезний талант побачити самій та передати іншим одні і ті ж речі в особливому ракурсі…

Ось ці півонії, осяяні промінням сонця, що заходить. Вони наче прощаються з сонечком, пелюстки аж тягнуться услід за тихим світлом надвечір’я. Чи оці блідо рожеві півонії, зірвані рано-вранці ще у краплинах срібної роси… А її бузки. Її особливі бузки. Тут усі відтінки барв – від сизо-прозорого до насиченого бузкового в сонячних променях. І що з того, що в Англії бузок – квітка нещастя? Там кажуть, що той, хто носить бузок, не матиме обручки. На Сході бузок – квітка розлуки. А в нас бузок – це особлива краса. Ми навіть на картинах шукаємо в його кетягах квітки щастя…

А ця її хризантема, під вагою снігу вона, хоч і зігнута, тримається з усіх сил і цвіте, цвіте…

Від її фіалок наче чуєш ні з чим незрівняний аромат… Яку прекрасну гармонію творять шляхетний фіалковий колір і соковита зелень листочків…Одразу пригадуєш легенду, згідно з якою ці квітки виникли зі сліз Адама, коли перебував він на острові Цейлоні, а архангел Гавриїл приніс йому щасливу звістку, що Бог простив йому гріхи… Її калина, свіжа, щойно зірвана, аж горить на сонці…Чи старомодна гортензія, яку так і хочеться напоїти водою. А ось лілейник – квітка радості. Кажуть – торкнешся – і нема біди та смутку. Сумують білі лілеї, красуються аристократичні троянди… Повіриш серед цього раю, що в кожної квітки свої очі. Гарні-прегарні.

Як і в неї. Бо до останніх своїх днів Лідія Петрівна трималася прекрасно. У неї був якийсь особливий шарм, котрий належав лише їй. Літа не мали на це впливу.

Кажуть, що у творчості кожного митця – його життя… І що кожна людина, котра народилася, отримує в дарунок цей світ. Та не кожна вміє його побачити.

Лідія Петрівна Внукова не лише побачила, а й відкрила його для інших. Та ще й огорнула особливим сяйвом великої любові.

Анізія ОНИЩАК

Переглядів: 877 | Додав: hal_zoria | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
2 apmt57  
0
моей сестре она рассказала ...что во время войны ее подруга переписывалась с каким то парнем офицером на канонерской лодке..типа чуть меньше есминца...а у его товарища капитана во время бомбежки погибла вся семья и он сирота и ему никто не пишет и он попросил чтобы ему написала девушка и поддержала его ....да друг за него просил потому что на войне можна поехать крышей...вот так Лидия Петровна познакомилась со свом капитаном Михаилом Внуковым....дождалась окончания войны и они встретились....он из Тамбова а она из Запорожских казаков чорнобрива козачка....они были настолько счастливы ... что это видно по ее картинам

1 apmt57  
0

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Календар
«  Березень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz