Свідомість націй завжди є
запорукою стабільності. Тому їхня політична еліта завжди має високе IQ. У нашій
державі побачити інтелектуала на керівному кріслі дуже важко. Чому? Бо
маніпулювання сірою масою не потребує великого розуму, лише «батога і пряника».
Обійнявши високу посаду, людина деградує, втрачаючи набуті знання і вміння. От
і маємо цілу плеяду дегенератів у державі.
Наша несвідомість і є коренем
зла. Нам здається, що так розпоряджаються вищі сили. Адже вірити в них легше,
ніж у самого себе. Ми ж чекаємо порад щодо вирішення економічних проблем від
сусідів, не пам’ятаючи, що Україна завдяки своєму розташуванню провадила успішну
торгівлю з давніх-давен. Чекаємо політичних підказок, забуваючи про конституцію
Пилипа Орлика, яка є першою у Європі. Ми не усвідомлюємо величезної культурної
спадщини, яка може захистити від деградації. Не цінуємо своєї незалежності, за
яку поклали голови наші діди та прадіди. Ми нехтуємо своєю історією, у той час
коли інші нею пишаються. Іронізуємо над своєю роллю у суспільстві… Цей список,
на жаль, можна продовжувати дуже довго. Але і цього вистачить, щоб зрозуміти,
хто ми є?
Кожен з нас переживав вікову
проблему, так званий конфлікт поколінь. І зараз на нас скоса дивляться батьки,
слухаючи нашу музику, розмови тощо. Але аксіомою залишається те, що ми – їхнє
майбутнє. Біля нас батьки будуть зустрічати свою старість, бажано спокійну і
стабільну. Та чи зможемо ми виправдати їхні сподівання? Хтось скаже, що це
питання часу, а інший, що подібні припущення залежать від багатьох факторів. А
я ж кажу, що все залежить від нашої свідомості.
Ми – українці, хоч для
багатьох це не аргумент. І нас гнобили, били, стріляли, морили голодом,
зневажали. Та найгіршим методом для стертя нашої нації з лиця землі було, є і
буде насадження байдужості та відчуття вторинності. Ці компоненти, як хімічні
складові, породили безповоротні наслідки – маргінальне ставлення до життя, що
пригнічує якість свідомості. Саме через це наші батьки приречені жити у
невідомості, невпевненості у завтрашньому дні.
Вирушаючи у «велике плавання»,
закордоном діти знають ще з 7-8 класу про те, ким вони хочуть бути, з чим прагнуть
поєднати своє життя. Наші школярі, у переважній більшості, не знають цього і в
10-11 класах. У нас все залежить від батьків – їхньої професії, знайомств у
різних вищих навчальних закладах, грошового еквіваленту гаманця. Так, серед
багатьох моїх знайомих-студентів є особи, які вибрали свій майбутній фах з
«благою допомогою» батьків. Чому? Тому що несвідомі, тому що бояться невідомого.
Кожен з них вагається і ціле життя буде жаліти про свою скупу відвагу. От і
отримуємо плагіат Леоніда Кравчука – маємо те, що маємо.
На лави економістів сідають
далекі від професії люди, несвідомі своєї важливості у звітності фінансів чи то
у межах приватного підприємства, чи держави. Тому і прагнуть порад від сусіда.
Але народна мудрість гласить: друзі радити не будуть, а недруг завжди знайде
слівце для капості. Ми забуваємо про досвід, набутий поколіннями, який старались
стерти у період тоталітаризму. Хоч знання та економічні навики закладені у нас
на генетичному рівні, але ми боїмось себе проявити. Наша свідомість противиться
самостійності. За стільки часу панування поневолювачів над нашим народом
виникло почуття «другосортності». От і чекаємо на іноземних інвесторів
(переважно від «старшого брата»). Ми відкриваємо свої обійми майбутньому
узурпаторові, не усвідомлюючи трагічних наслідків, адже українське
законодавство – це гнилий механізм, система хабарних відносин. Несвідомість
цього може спровокувати бажання сусіда захланно проковтнути нас.
Не краща ситуація і на
місцевому рівні. Так, наприклад, на крісла начальників будинкових управ сідають
вчорашні доярки, які накопичили грошей, щоб «придбати» цю посаду. От і маємо
те, що маємо. За довідкою ми можемо простояти кілька годин, а наприкінці
робочого дня виявляється, що Марія Іванівна скерувала нас не до тих дверей. І
тут будемо винуваті ми. Адже на Евересті примітивної влади така Марія Іванівна
буде богом, а ми лише табуном, грошовим еквівалентом у підрахунку наданих
послуг. Ці керівники відмивають гроші, не свідомі, що наш будинок №18/11* руйнується. Для цього розуму великого не потрібно – накричати,
замилити очі і дати хабар. Тут необхідно лише знати «табличку ділення». З таких
начальників народжуються майбутні депутати – прагматичні циніки. Люди, які б
могли утвердитись як хороші машиністи, продавці, педагоги, ідуть за грішми, а
не за покликанням. Позаяк вони не усвідомлюють, що наслідки від їхніх
матеріальних потреб можуть стати катастрофічними для простої людини.
Захланному комерсанту легше
зруйнувати історичну пам’ятку, ніж вкласти у неї гроші для майбутніх поколінь.
Він не усвідомлює, що після нього комусь це може бути потрібно для вивчення
минулого, утвердження своєї вартості у світі. Йому – виродку підкореної
свідомості – байдужа тисячолітня історія, адже на першому місці у нього – короткочасна
фінансова винагорода від злочину перед нацією. Відсутність свідомості провокує
халатне ставлення до себе самого та дітей, а втрата вартості – безглузді
вчинки. Наприклад, розвинені країни стараються привабити притік грошей до
держав завдяки розвиненому туризму. А нашій країні, фактично кожному місту, є
що показати і розказати. Але хто цим переймається – будівля торгівельного
центру це не лише прибуток від оренди, а й поле для підводних рифів
криміналітету. От і маємо те, що картинні галереї розкрадають тупі чиновники,
які уявлення не мають про цінність матеріалу, і наші місцеві парки довели до
занедбаного стану. Для чого? Для себе коханих, для хвилинної користі.
Несвідомі маніпулятори наших
життів дозволять панувати чужоземцям на українській землі. Вони продають кордони
суверенної держави, не думаючи про майбутнє дітей. Але ж навіщо несвідомій
нації власні заводи, землі, підприємства, ліси, узбережжя тощо? Кому ми
потрібні, якщо самі себе не поважаємо?
На жаль, ця проблема не
виникла сьогодні. Вона прийшла до нас з незалежністю. Отримавши бажану волю, ми
стали заручниками власних амбіцій. Бажання одразу стерти все, що пов’язувало
нас з колишнім режимом, перетворило благі діяння у позбавлені сенсу та логіки
вчинки. Ми зруйнували стару дамбу, не усвідомлюючи того, що вода залиє нас,
адже не підготували русла для розливу. От і стоїмо мокрі по вуха, безсилі і
перелякані. У той час коли потрібно рятувати те, що ще вціліло у нашій «хаті»,
ми бідкаємось. Нам здається, що хтось мусить прийти і врятувати. Ми чекаємо на
реальну допомогу, огризаючись на поради. Але яка вона, ця «реальна допомога»?
Для молодих це ще невідомо, а старші пригадують, як це було. Так, відсутність
свідомої історії провокує повторний крок на одні і ті ж граблі. А поки ми
стоїмо з опущеними руками, наш будинок №18/11 заливає
каламутна вода, крізь яку не видно завтрашнього дня, лише вчорашні болі і
плачі.
*Гадаю, шановні читачі, ви
здогадалися, що будинок №18/11 – це наша держава, якій 18 років і 11 місяців.
