Ми, українці, тішимося з того, що наші попередники є творцями першої написаної конституції, що наша кров текла у родинах багатьох європейських монархів (згадаймо Францію, Швецію, Туреччину, Австрію і т.д.) у добу Київської Русі. І, на жаль, інколи по-варварськи розставляємо акценти, коли мова заходить про всіх убієнних, які загинули на війнах.

Нині у переддень капітуляції гітлерівської Німеччини і Перемоги тодішнього Радянського Союзу, у складі якого була й Україна, лунали різні оцінки, коментарі до цієї історичної події. Цілковито скривджені українці справедливо не вважають 9 травня Днем перемоги, бо чимало родин зазнали від сталінської диктатури принижень. Напівскривджені прощають катам і не тримають зла за їхні вчинки, бо радіють, що вижили їхні родини в цій бойні. Але є й інші громадяни України, діди, батьки яких були причетні до знущання над іншими українськими долями.

У цій ситуації варто згадати прописну істину: за гріхи попередніх поколінь треба молитися всім, бо коли цього не робити, тоді камінь прокляття лягає на прийдешні покоління.

Треба мудро, особливо на Галичині, підійти до 65-річчя перемоги над нацистською Німеччиною. І в той день відслужити молебень на всіх могилах, де лежать тіла невинних солдат. Жодна з матерів не посилала своїх синів у чужі краї завойовувати землі, відбирати життя у дітей інших матерів. Винні у всьому тирани всіх без винятку імперій, котрі свої хворобливі амбіції втілювали в репресіях, війнах. І який існує парадокс: ніхто зі сміливців не зупинив їхню вбивчу ходу ціною свого життя задля свого оточення, нації, держави. Тож не тільки у День перемоги треба молитися за душі всіх полеглих на фронтах війни, але й повсякчас, щоб кожна християнська душа усвідомила всю ницість трагедії людських доль, незалежно від роду і племені, і щоб не допустити подібних подій.

Володимир ТУРМИС