Тарас Михайлович Метик належить до когорти тих, хто наприкінці 80-их – на початку 90-их на Дрогобиччині не побоявся, а мужньо і твердо заявив про свою позицію: мати Українську Соборну Самостійну державу. Він – перший голова Дрогобицької районної ради І демократичного скликання (1990-94 рр.). Того скликання депутатів, які під його головуванням 2 квітня 1990 року прийняли рішення, щоб синьо-жовтий прапор був встановлений на адмінбудинку райради, а в сесійній залі звучав гімн «Ще не вмерла Україна». Пана Метика добре знають на наших теренах, адже тричі обирався депутатом райради, від 2002р. до 2006р. був депутатом міськради. Двічі – заступник міського голови Дрогобича з гуманітарних питань (1996-98рр., 2000-2002рр.). Тривалий час очолював провід міськрайонної організації Конгресу українських націоналістів, а з 2009 р. – почесний голова районної організації КУН. Голова оргкомітету зі спорудження у Дрогобичі пам’ятника Степану Бандері, відкритого 14 жовтня 2001р. За його ініціативи і депутатської фракції КУН райради у Дорожеві у 2008 р. постав пам’ятник генералу штабу УПА Дмитрові Грицаю (Перебийносу). Співавтор книги «Село за лугами. 100-річчю церкви в Залужанах присвячується». Член Національної спілки журналістів України, видавець часопису «Вісник Дрогобиччини» (1995-98рр.), перший редактор газети «Вільне Слово» (2003-2004рр.). А втім про все це – в інтерв’ю з Тарасом МЕТИКОМ. Адже 2 квітня виповнилося 20 років, як над Дрогобицьким районом здійнявся синьо-жовтий стяг, засвідчуючи споконвічне прагнення нашого народу жити в незалежній Українській державі.

- Пане Тарасе, ви не тільки очевидець згаданих подій, але й активний учасник. Тому розкажіть, як це відбувалося, що вами тоді керувало?

- Це справді був цікавий період. Мені тоді було 34 роки, та й поряд були, здавалося, такі ж, а то й молодші. І опанував, і рухав нами тоді державницький романтизм – вибороти незалежність України. Цього, на жаль, бракує тим, хто нині прийшов до влади.

А починалось все дещо раніше, бо перш ніж проголосувати за встановлення на адмінбудинку райради синьо-жовтого стягу, треба було перемогти на виборах у березні 1990р. На той час совєтська імперія була ще сильною, а її партноменклатура не збиралася здавати своїх позицій і робила все, щоб на виборах не виграли представники Демблоку, який був створений наприкінці 80-их початку 90-их. До нього входили представники Товариства української мови ім. Т.Шевченка, «Руху», УГС, безпартійні з державницькими переконаннями. На виборах до Дрогобицької райради було обрано 57 депутатів, з яких 17 належали до Демблоку: Володимир Стецівка (с.Доброгостів), Михайло Сікора (с.Гаї Нижні), Роман Пиль ( с.Гаї Верхні), Ярослав Харів (с.Брониця), Михайло Кривий (с.Дережичі), Іван Бульо (с.Воля Якубова), Михайло Винницький (с.Івана Франка, тоді так називалося), Степан Фецяк (с.Залокоть), Олег Бермес (с.Лішня), Степан Коваль (с.Медвежа), Євген Хоміцький (смт.Меденичі), Марія Поліщук (с.Бистриця), Роман Баб’як (с. Болехівці), Йосип Малий (смт.Підбуж), Богдан Винар (с. Попелі), Йосип Сидорик (с.Ступниця) і я (Старе село і Залужани). Сили були нерівні: сімнадцять проти сорока. І все ж вирішили не здаватися. Одноголосно висунули мене на посаду голови райради. Але для того, щоб на першій сесії виграти кадровий поєдинок, погодились підтримати при голосуванні на голову райвиконкому кандидатуру Юліяна Лаганяка, який був на цій посаді в попередньому скликанні. На такий крок зумовлені були іти тому, що у партноменклатурі відбувся розкол. І симпатики Ю.Лаганяка погодилися йти з нами на співпрацю.

 - І Ви перемогли ?!

 - Нині з висоти двох десятиліть, що минули, це насправді була перемога.

Таємним голосуванням за мене віддали свої бюлетені 31 депутат із 57. Але найбільшою нашою радістю була перемога щодо встановлення синьо-жовтого стягу на адмінбудинку райради і (тоді ще!) райкому партії.

2 квітня розпочала роботу перша сесія Дрогобицької райради першого демократичного скликання. Окрім депутатів, на неї прибули керівники підприємств, господарств району, голови сільських і селищних рад, представники громадськості. Сесійна зала була переповненою. Люди стояли в коридорі, на вулиці, де були встановлені радіодинаміки. Сесію відкрила голова районної виборчої комісії Розалія Ханас. Оголосила результати виборів. Одразу після її виступи депутат Ярослав Фіголь (с.Лішня) запропонував внести до сесійної зали український національний прапор. Більшість депутатів за це проголосувало. І ось уперше в стінах чотириповерхового будинку, в якому все, здавалося, було просякнуте більшовицькою ідеологією, лунає гімн «Ще не вмерла Україна». Всі стоять. У більшості на очах – сльози радості і втіхи. І всі, майже всі, співають гімн! Депутати від Демблоку – найстарший Роман Пиль (на жаль, згодом відійшов у вічність) і наймолодший Володимир Стецівка, обидва в українських вишиванках – вносять і встановлюють наш національний прапор на сцені. Як тільки закінчується спів гімну, лунають оплески і гучне «Слава Україні!».

Після затвердження регламенту роботи сесії депутат Р.Пиль вніс пропозицію щодо встановлення синьо-жовтого стягу на адмінбудинку. Її підтримала більшість обранців. Встановлювати прапор доручили Володимиру Стецівці і найстаршому з усіх депутатів Олександру Крамарцю (нині покійний), який був родом із східних теренів України. Тож, коли він встановлював стяг, думаю що це було від хвилювання, у нього неймовірно тряслися руки. Майдан перед адмінбудинком райради був велелюдним. Зі сльозами на очах, оплесками і вигуками «Слава Україні!» всі вітали встановлення національного стягу.

- Далі Вас теж супроводжували перемоги?

- На жаль, уже на першій сесії опісля кадрових змін (заступником голови райради обрали Євгена Хоміцького, головою райвиконкому – Юліяна Лаганяка, його першим заступником став Любомир Сікора), ми всі зіткнулись з найскладнішою тоді не лише у нашому районі, а й в усій Західній Україні проблемою – міжконфесійною. З одного боку, греко-католицькі громади, які вийшли з підпілля, претендували на храми, що їх було забрано насильницько в 1946 році, з другої – страшний спротив чинили православні на чолі з попами. Згодом стало очевидно, що ця проблема – добре спланована акція КДБ, метою якої було посіяти розбрат, чвари, скомпрометувати національно-демократичний рух, що в своїй суті був за побудову незалежної України, дискредитувати владу на місцях, що була рушієм у змаганнях за Соборну Самостійну державу.

Ще на початку 1990р. у Дрогобичі росіянам підкинули записки, в яких чорним по білому було сказано: забирайтесь геть з України, бо будемо вбивати. Бачив їх на власні очі. Бо мої сусіди, вихідці з Росії, знайшли таку писульку під своїми дверима, перестрашені прибігли за порадою. Зрозуміло, що нікого, ніхто, не збирався вбивати і виганяти. Міжнаціональної ворожнечі, яка планувалась нашими ворогами, не сталося. На жаль, міжконфесійна – спалахнула дуже серйозно в селах Дорожеві, Волощі, Бикові, Гаях Верхніх, Волі Якубовій, Нагуєвичах, Ясениці, Урожі, Стороні, Підбужі, Новому Кропивнику, Меденичах, Доброгостові, Бистриці Гірській. Розумію, може нині хтось хотів би про це мовчати, але, як на мене, необхідно згадати, щоб подібне не повторювалось. Бо ми – українці, і Бог у нас один.

- І як це відбувалося?

- Одразу після сесії в райраду стали приходити представники громад – греко-католицьких і православних. Одні просили, другі вимагали надати право на Богослужіння в храмах. Уперше з фанатичним, а то й брутальним міжконфесійним розбратом зіткнулися у Вороблевичах. Греко-католицька громада, яка була в меншості, хотіла мати із трьох хоч би один храм де б відправлялися Богослужіння. Однак православні їм відмовили, а нам, керівникам влади поставили ультиматум про заборону греко-католицької громади в селі. Згодом там порозумнішали, але тоді окремих вороблевичан годі було назвати християнами. Після Вороблевич, були Сторона, Нагуєвичі. Ясениця, Підбуж, Дорожів, Меденичі, інші села.

- Вас брали у заручники?

- І не раз. Наприклад, у Нагуєвичах відбувалася сесія сільської ради. Туди поїхали я і Любомир Сікора, заступник голови райвиконкому. Представники православної громади оточили адмінбудинок сільради і поставили нам ультиматум: не реєструвати греко-католицьку громаду і не віддавати їй жодну із двох церков, а то не випустять. Міліція подібних конфліктів уникала, а якщо і втручалася, то не для того, щоб зупинити протиправні дії, а щоб принизити керівників влади від Демблоку. А окремі правоохоронці в той час ще й масла у вогонь підливали. Тримали нас до ранку. Вікна забили великими цвяхами, зачинили в одній із кімнат, погрожували, обзивали, ображали. Називали нас «катами», твердячи що це слово походить від «католик». Інколи давали склянку води, а якщо хтось із нас бажав сходити в туалет, то вели під наглядом кількох десятків осіб. Наші доводи про те, що вони чинять протизаконно і не по-християнськи, до уваги не бралися.

А ще були випадки, коли телефонували до наших осель, погрожували рідним. Я інколи дивився на знайомих мені людей і не міг зрозуміти: що з ними коїться? Сестра не розмовляла з братом, діти сварилися з батьками… Два найкращі друзі при зустрічі ховали очі, бо один залишився православним, а другий пішов до греко-католицького храму. До церкви йшли, але після неї забували про «Десять Божих Заповідей».

Нині подібного немає. З часом зрозуміли, що під одним Богом ходимо. Але тоді всій нашій команді і мені особисто замість того, щоб справді прилучитися до вирішення соціально-економічних питань, довелося їхати в те чи інше село і доводити, що храм тут зведений нашими предками для молитви, і в ньому є місце для зустрічі із Всевишнім і греко-католикам, і православним.

- Попри міжконфесійні складнощі життя району не зупинялося. Напевне приймали якісь рішення, що стосувалися його життя.

- Вже 29 червня 1990 року на сесії була прийнята програма «Про розвиток будівельної індустрії у Дрогобицькому районі на період до 1995 року». Вона була зумовлена тим, що на Дрогобиччині бракувало будівельних матеріалів, а природні ресурси дозволяли це усунути. До прикладу, Солонський цегляний завод був зведений за нашою участю і став до ладу у 1994 році. Щороку тут стали виробляти до 20 тис. штук цегли. Згодом прийняли програму «Дорога», якою передбачалося утворення на базі районної шляхової дільниці відповідного управління, що мало збільшити обсяги будівництва доріг району, відновити дорогу з Дрогобича до с.Воля Якубова (батьківщина Андрія Мельника – полковника УСС, провідника ОУН). Для того, щоб створити управління, не раз довелося побувати у Києві. І це дало результат: свого домоглися. Бо й управління створили, і техніки йому дали, і коштів підкинули. А головне – стали будувати дороги. На жаль, у другій половині 90-их нові керівники району через свою недолугість управління перетворили знову на дільницю.

Також із нас починалася Мала академія мистецтв у Підбужі, бо було прийняте відповідне рішення, яким передбачалося її створення. Нинішній заповідник «Нагуєвичі» ім. І.Франка також починався з нашого рішення і відповідних перемовин на рівні Львова, Києва. З наших рішень і неодноразових поїздок у Київ розпочиналося будівництво шкіл у Нагуєвичах, Попелях, Ясениці, Модричах, Летні та Болехівцях. Були відкриті початкові школи в колишніх так званих неперспективних селах Залужанах, Довгому (біля Опарів), Ортиничах, Мокрянах, Ріпчицях, Новошичах, Даляві, Монастирку Лішнянському.

Найзначнішою і найвеличнішою була наша перемога 1 грудня 1991 року, коли під час проведення референдуму: «Бути чи не бути Україні незалежною?», у Дрогобицькому районі 99,68% мешканців висловилися за свою волю і волю своєї вітчизни. Це був чи не найкращий показник у всій Україні.

- Чому ж у 1994 році Ви не залишилися при владі, невже програли вибори?

- Я їх не програв. Програли тоді ті, хто їх сфальсифікував. Про це стало відомо згодом, як і те, що після відходу нашої команди район був доведений до зубожіння. Тільки за зимовий період 1995-96рр. у господарствах Дрогобиччини загинуло майже все поголів’я великої рогатої худоби. Його на той час налічувалось близько 20 тисяч. І все через те, що не заготовили кормів. Тодішні керівники району твердили, що «побували на кожній фермі і кожній корові в очі подивилися». Не знаю, як вони зазирали худобі в очі, а ось що в стійла не дивилися так це очевидно, бо не побачили що там кормів нема.

- Бачу, Ви вболіваєте за район. Але чому ж тоді двічі пішли працювати заступником міського голови?

- Я виходець з району. Моє родове село Залужани, колись називалися Вацевичі. Там поховані мої батьки: мати – Галина-Олена, яка походила з родини Янівих і Косиків, проста колгоспниця, але добра і щира душею, тато – Михайло, родом з Явірника Руського, того села, що й автор гімну «Ще не вмерла Україна» Михайло Вербицький. Учасник Другої світової війни, політв’язень. Тож проблеми села мені знайомі до болю. Тому завжди прагну хоч якось їх розв’язати, зменшити, щоб і в селах люди відчули полегшення, зняли тягар який несуть віками. А те, що працював у місті, не означає, що забував про село.

Заступником міського голови з гуманітарних питань обирався двічі: спершу у 1996 р. і вдруге у 2000 р. Тішуся, що працюючи як в команді Михайла Лужицького, так і в команді Олексія Радзієвського, залишив позитивний слід у Дрогобичі. Наприклад, у 1997 р. з моєї ініціативи для дітей сиріт був відкритий дитячий будинок «Оранта», колишній «Будинок урочистих подій» на вул. Січовий Стрільців передали краєзнавчому музею і нині тут розташувалася, як кажуть у народі «Картинна галерея» або музей сакрального мистецтва.

Період роботи з міським головою Олексієм Радзієвським вважаю найпліднішим. Олексій Васильович – натура талановита, з сильними організаторськими здібностями, ініціативний. Це за його головування у Дрогобичі спорудили три пам’ятники: Юрію Дрогобичу; на честь 2000-ліття Різдва Христового; провіднику нації Степану Бандері, впорядкували і облаштували біля них площі і парк. Я очолював оргкомітет із будівництва пам’ятника С.Бандері. Думаю, якби не Радзієвський, його б і нині не було. А мер тоді, незважаючи ні на що, заявив твердо: будемо будувати! І свого слова дотримав.

- Тобто, за головування Олексія Радзієвського Дрогобич набув нових обрисів?

- Повірте, що так було. Після нього Михайло Лужецький, який був очільником Дрогобича від 2002 року до 2006 року, пам’ятників не будував. Але старовинні споруди за його каденції продавали. Це за нього колишній ресторан «Україна» у самому центрі міста приватизували і він перетворився у крамницю з продажу вжитого одягу. В усій Європі подібні магазини виносять на околиці населених пунктів. А в старовинному Дрогобичі «секонд-хенд» знаходиться в самому центрі. Подібна доля чекала на будинок колишнього медінституту на вул.Т.Шевченка,38, який також хотіли продати. На щастя, я та мої колеги депутати не пішли на поводу у недолугих керівників і екзальтованих політесів, відстояли передання цього будинку на баланс музею і облаштування тут Палацу мистецтв. Згодом міська організація КУН не тільки виступила з ініціативою про допомогу в ремонті приміщення, а й взяла активну участь в облаштуванні Палацу мистецтв.

На жаль, із спорудою колишнього ресторану «Україна» вийшло навпаки, причому, що і я, і чимало депутатів міськради виступали проти, твердили про недоцільність продажу. Однак меркантильні інтереси міських очільників і окремих пристосуванців-депутатів взяли гору.

Не можу похвалити і нинішнього міський голова Микола Гук. Від висловлених сміхотворних ідей про будівництво пам’ятника цибулі і створення музею дрогобицької ковбаси він так і не піднявся.

- Але ж його до влади привів КУН?

- Це чи не найбільша помилка нашої партії. Бо він не лишень її зрадив, але й знехтував інтересами громади. Тому КУН виступив із заявою, в якій висловив свою позицію про повне відмежування від нього. З людиною, яка одне говорить, а зовсім інше робить, нам не по-дорозі.

- Ви очолюєте депутатську фракцію КУН у Дрогобицькій райраді. Коротко розкажіть про її доробок.

- Напевно, варто буде нагадати про те, як депутатська фракція КУН засвітилася на політичній карті Дрогобицького району, бо в інших районах подібних фракцій не зареєстровано. А починалося все на виборах 2006 року. І згадую це для того, щоб продемонструвати як часто окремі «ура-патріоти» поборюють один другого, забувши, а то і не бачачи, що поряд є не тільки опоненти, а й вороги. Тоді, в сам розпал передвиборчої компанії, мене, голову проводу районного КУНу звинуватили мало не в зраді національно-демократичних інтересів, приписали симпатію до «Партії регіонів». І все через те, що під час виборів Президента України в 2004 році я брав участь у роботі виборчої комісії і був зареєстрований її членом від кандидата в Президенти України Дмитра Корчинського. Працював у комісії не для того, щоб відстоювати того чи іншого кандидата, а щоб вибори відбулися справедливо і чесно. Це було погоджено в нас на проводі. На жаль, обласні політичні очільники побачили в цьому неабияку крамолу. І в Дрогобич ні сіло, ні впало приїхали Ярослав Кендзьор, Петро Олійник, Микола Горинь, інші, зібрали прес-конференцію і зачитали рішення про те, що я не маю права балотуватися в депутати райради в блоці «Наша Україна». Не залишалося нічого іншого, як скликати збори КУН і запитати: на вибори ідемо в блоці з «Нашою Україною» чи окремо? Відповідь була однозначною: ідемо окремо. А ще хочу нагадати, як представники «Нашої України» на чолі з Богданом Іванцівим і Аллою Гладун звільняли з роботи мого побратима Тараса Гентоша, а згодом влаштували гоніння. Запитую: з ким боремося?

У 2006 р. ми на виборах перемогли. У депутатську фракцію КУН в райраді входять шість членів: я, Тарас Гентош, Володимир Стецівка, Ярослав Мигаль, Степан Чукла, Микола Сов’як, в Дрогобичі – Ігор Логин, Володимир Крайчик і Володимир Пікуш. Нині я і мої друзі, колеги-побратими раді, що так сталося. Бо КУН не розчинився в космополітичних блоках, не втратив свого іміджу, не ходить під безідейними лідерчуками і меркантильним політичним неліквідом. З повною відповідальністю можу говорити, що свою передвиборчу програму виконуємо.

Депутати фракції КУН виступили з ініціативою про спорудження пам’ятника шефу штабу УПА Дмитру Грицаю (Перебийносу) в його рідному селі Дорожеві. Разом збирали кошти і будували. І пам’ятник постав. Став не тільки окрасою села, а й усього регіону, засвідчивши, що ми глибоко пам’ятаємо і шануємо тих, хто поклав своє життя за Україну.

Поблизу села Гаї Бійничі на місці загибелі генерального секретаря УГВР Ростислава Волошина (Павленка) встановили пам’ятний знак. Зараз спричинилися до будівництва каплички на горі Кобиля поблизу сіл Залокоть і Опака, де в роки Першої Світової війни загинуло чимало українських січових стрільців. А втім нашими депутатами внесена низка пропозицій, що лягли в основу рішень, які стосуються розвитку соціально-економічного життя району.

Розмовляла Марта КСЕНІВ

Фото Ярослава ГАЙГЕЛЯ