27 червня 2010
року на вулиці Євгена Коновальця відбулося освячення величного за архітектурним
виконанням дерев’яного храму дрогобицьких великомучеників-отців Северіяна,
Віталія і Якима. До речі, це перша на Львівщині церковна споруда, яку назвали
на честь блаженних, котрі 69 років (Северин і Віталій) і 64 роки (Яким) тому
були розстріляні більшовиками за те, що не зреклися віри.
Рівно два роки
тому, коли владика Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ Ярослав Приріз освятив
наріжний камінь та основи Божого храму, у ньому ожив Дух Святий. Адже в
антимінсі на престолі нині знаходяться святі мощі, і освячений храм став
духовним цілителем людських душ.
На урочистостях
пролунали теплі, християнські подячні слова патріарха УГКЦ Любомира Гузара, які
він передав церковній громаді у патріаршій грамоті.
… А все почалося
з того, що у 2002 році отець-декан Іван Паньків вирішив для духовних потреб
згаданого мікрорайону за участю громади збудувати дерев’яний храм. Прологом до
цього стала тимчасова церковця, яка з’явилась за доброї волі тодішнього
депутата Верховної Ради України Петра Димінського.
Наш часопис
упродовж цього періоду постійно у полі зору тримав хід зведення храму,
починаючи з першого пам’ятного дня. Публікації «Під омофором Божим», «Громада
будує храм», «Купольні шати прикрасили церкву», «У храм «завітали»
великомученики» та інші віддзеркалювали кожний із його етапів. Прізвища
багатьох безпосередніх учасників творення храму увійшли в його історію. Звісно,
журналістське перо когось і обминуло, але щирі молитви отців Івана Паньківа і
Андрія Буня за здоров’я всіх, хто тією чи іншою мірою доклався до храму, і є
найціннішою подякою.
Історія зведення
згаданого дрогобицького храму має свої витоки, і розпочалася вона ще у 2001
році, коли Папа Павло Іван ІІ проголосував великомучеників Северіяна, Віталія і
Якима блаженними. Відтоді о.Івану Паньківу запала в душу ідея на їхню честь
звести храм, і щоб він був оригінальним за архітектурною думкою. Якось у
розмові з архієпископом Ігорем Возняком о.Іван поділився своїми думками, а той,
вловивши його задум, відразу дав підказку. Мовляв, навідайтеся, отче, до
Золочева, там о.Михайло разом із громадою звів дерев’яну церкву. Занотувавши
пораду і не відкладаючи справу на пізніше, священик поїхав у Яремче до народного
зодчого по дереву 50-річного Василя Поляка, який разом зі своїм сином Михайлом
і трьома земляками зводив церкву в Золочеві. Той погодився. Після Зелених свят
у 2008 році і почалося будівництво. За підрахунками майстрів, на храм було
необхідно майже 250 кубометрів круглого дерева. І відтоді священик Іван Паньків
втратив не тільки сон і спокій, але й перекваліфікувався у виконроба,
постачальника і т.д. На щастя, його хресна дорога у творенні храму не видалася
надто тернистою, бо за роки свого душпастирського служіння здобув у
дрогобицької громади повагу і визнання. Тож у які двері він не стукав, всюди
йому їх відчиняли, і за порогом він знаходив порозуміння.
Основну нішу
турбот і проблем взяла на свої плечі громада, яка проживає у цьому мікрорайоні,
за що священики вдячні їй. Багато з них – безіменні жертводавці. І за це їм і
їхнім родичам велика слава і Боже благословення.
І все-таки
спробую у стислій хронології перерахувати наших християн, котрі за покликом
серця і віри в Бога теж були пройняті турботами храму і всіляко йому сприяли.
Це, зокрема, Михайло Басараб, Євген Майданюк, Богдан Кубрій, Василь Варварук,
Володимир Паращак, Василь Демків, Богдан Недбальський, Степан Кізима, Микола
Юркевич, Богдан Волошин, Остап Бойко, Ярослав Савшак, Ігор Волков, Віктор
Пришляк, Василь Кравець, Петро Столяр, незмінний виконроб церковної будови
Ярослав Возний та інші…
Саме дійство
освячення храму відбулося за таким сценарієм: вранці в тимчасовій церковці
відбулася Утреня. Отець Іван Паньків у той час разом із канцлером
Самбірсько-Дрогобицької єпархії отцем Тарасом Гарасимчуком радилися, звіряли
кожний пункт плану цього специфічного заходу. Адже не кожен рік у нас
освячуються церкви. Було відчутно, що хвилювалися обидва священики – і о.Іван
Паньків, і о.Андрій Бунь, які разом служать на одній парафії. Якраз тоді на
церковне подвір’я ступили творці храму – Василь Поляк із сином Михайлом, Юрій
Поляк. Вони теж прибули на урочисте освячення.
Згодом на
зазначену годину прибули владика Юліян Вороновський і Ярослав Приріз. На
подвір’ї новозбудованого храму вони провели молебень, освятили воду. А відтак
процесія підійшла до церкви, де єпископ Юліян в один із дерев’яних брусів храму
помістив фундаційну грамоту.
І хоч надворі
накрапав дощик, ніхто не поспішав додому. Вони також були учасниками цієї
історичної події, позаяк через динаміки було чути все, про що йшла мова у
храмі. І навіть, коли престол готували до того, щоб він отримав Божу силу і
чинність, то про всі ці нюанси говорив у кадрі і за кадром (для парафіян
надворі) канцлер о.Тарас Гарасимчук.
Відслуживши
Літургійну Службу Божу (а в ній взяли участь 37 священиків) і освятивши храм,
владики вручили патріарші і єпархіальні грамоти багатьом учасникам,
жертводавцям, які тією чи іншою мірою долучилися до його творення. Того ж таки
дня у величній церкві відбулася ще одна знаменна подія – багато мирян прийняли
в ньому Причастя і миропомазання.
Парафіяни з
душевним піднесенням і радістю розходилися по домівках. Цього дня у храмовий
празник багато хто з них підняв чарчину за те, що в мікрорайоні є свій храм, де
зароджуються сучасні цікаві національні традиції. І це вселяє віру і надію у
серця старшого покоління, що наступні покоління теж не відвернуться від Бога і
будуть творити добро в ім’я нашої держави та утвердження її морального
авторитету у світі. А ця ніша підвладна лише тим людям, котрі люблять Бога, бо
вони так само полюблять і тих, хто поруч із Ним.
