20 липня цього року колишньому міському голові Юрію
Яковичу ДАЦЮКУ виповнилося б 70 років
На жаль,
невблаганна смерть крадькома підкралася до його серця на 56-му році життя. Він
пішов із нього, залишивши за собою помітний слід на землі. Юрія Якович завжди сподівався
на те, що коли свічка його життя погасне, то навколо нього або хоч на клаптику
землі, на якому він стояв, не запанує темінь. Пригадую, як у переддень 1996
року на телебачення ми записували його побажання громаді міста. Завершуючи свій
виступ, він чомусь сказав сакраментальне слово: «Все…», яке прозвучало сумно,
немовби «Прощавайте!». І через два з половиною місяці він відійшов у Вічність.
Ніхто, крім Бога, не знає, яким буде завтрашній день для кожного з нас на цій
землі. На його похорон прийшло майже півміста, що засвідчило велику повагу до
Юрія Яковича.
У душі
Юрія Дацюка завжди домінували людські чесноти. Він мав реноме доброї і порядної
людини. Любив життя, свою сім’ю, поважав людей, сприяв злагоді повсюди. Він
вірив у енергію добра і прикро, що дехто у той час так і не осягнув сутності
цієї людини. На жаль, нині важко знайти когось із загалу на посаду поважного
ґазди міста без претензій на меркантильні інтереси. Юрію Яковичу не були
притаманні споживацькі риси. Він насправді жив для людей.
Дев’ять
років тому на сторінках нашого часопису про долю, характер, переживання Юрія
Яковича найкраще розповіла його дружина Любов Степанівна. Вона і досі ніяк не
може змиритися із непоправною втратою, хоч, здається, час мав можливість вилікувати
від горя. Це подружжя було унікальне тим, вони любили один одного, жили
духовним життям і не продавали душі Мамоні. Тому туга на душі в пані Люби буде
до кінця днів її життя. Такою виписана і її книга. Вона це усвідомлює, але
щораз більше розуміє глибину втрати. Отож, відтворимо і її слова:
«3 молодих літ і до
останнього подиху Юрій сумлінно трудився. Всюди, де він працював, його
пам'ятають і згадують добрим словом до сьогоднішнього дня. Був відповідальним,
відкритим для людей.
Його турбували як у
робочі, так і у вихідні дні, і жодного разу я не чула слова незадоволення.
Піднімаючись щаблями службової драбини, Юрій Якович з усе більшою
відповідальністю ставився до своїх обов'язків, все більше «пропадав» на роботі.
Ще тоді я зрозуміла, що він – незвичайна людина.
Від березня 1973
р., коли Юрій Якович почав працювати на посаді голови ради профспілок міста,
коло його обов’язків ширшало. Невдовзі йому доручили завідувати відділом
промисловості, транспорту, зв'язку в міськкомі партії. З того часу і до кінця
він «тримав на пульсі» промислове, комунальне життя в місті.
Коли на початку
1987 р. Юрія обрали головою міськвиконкому на альтернативній основі (вперше у
тодішньому Радянському Союзі), ми отримали вітальні телеграми та дзвінки з
різних кінців України. А для нього це були будні і тільки робота.
Повністю був
зайнятий господарськими проблемами. Після реконструкції вул.Грушевського
(тодішньої Радянської) пан Шешурак, жартуючи, пригадую, говорив, що це вулиця
Дацюка. Ще до сьогодні світять ліхтарі, закуплені у Польщі. Дуже радів Юрій
Якович, коли після років праці піднявся міст над залізничними коліями.
Змінилась заново обсаджена та благоустроєна вул.Стрийська від моста і до кінця.
Предметом його радості була вимощена вул.Жовтнева (тепер Січових Стрільців). Ці
роботи виконали запрошені польські спеціалісти. Був розроблений проект об'їзної
дороги гужового транспорту. Народився план створення кільцевої транспортної
лінії Дрогобич-Стебник-Трускавець-Борислав-Дрогобич майбутнього конгломерату
міст. Піднімались житлові будинки, у будівництво яких він також вкладав свою
частку праці, а сам, проробивши 23 роки в апараті міської ради, не одержав
жодного квадратного метра. Юрій об'їздив чимало доріг України, збираючи
матеріали, організовуючи спеціалістів для будівництва пам'ятника Т.Шевченку.
Радів, що робітники з Донецька будуть свідками цієї великої події в місті. Для
нього це був величний час. Про цю його «чорнову» роботу громадськості й досі
невідомо, хоч був тоді на посаді першого заступника міського голови.
Не берусь ще
перечислювати зроблені справи покійним чоловіком. Нагадаю, що на роботі
виконавчого органу проробив майже 9 років. Найголовнішим було те, що він старався
зробити добро людям, допомагав скривдженим, соціально незахищеним, новоприбулим
чорнобильцям. Скільки було звертань особисто до Юрія Яковича за роки його праці
у міській ратуші, є задокументовані і прийоми численних мешканців. Я добре пам'ятаю
його слова, сказані мені ще у 70-і, коли працював у промисловому відділі:
«Знаєш, мені легше стає від того, коли допоможеш людині як не ділом, то хоч словом».
Я йому відповіла, що не кожен йому повірить. А це був смисл його життя – служити
людям. Хіба не пам'ятають люди, як по дорозі на роботу він часто зупинявся (а
виходив з дому дуже рано), щоб перекинутись словами з ними. Це не популізм був,
ні, це людяність. З болем стверджую, що Юрій був жертовною особистістю на цій
землі, фактично став жертвою своєї високої порядності і чесності.
Не можу не сказати
сьогодні, що, коли був заступником голови (1991-94 роки), йому було дуже
нелегко морально, бо були серед своїх ті, які клювали його, старались
принижувати. Юрій ніколи не жалівся. Я не чула жодного поганого слова ні про
кого, навіть про кривдників. А в душі його накопичувалось... Наперекір усьому
він працював багато. Працював на злагоду між людьми, як сказав на похороні
світлої пам’яті всіма шанований Ярослав Гарун. Додам: він працював на благо
України, працював тихо, ніколи не випинаючись, не думаючи про нагороду чи
похвалу, навіть якось у тіні.
Ясна річ, що
програвав перед крикунами-демократами. Політиканством не займався, був
господарником. Ще недавно згадали про нього як про «колишнього». А той
«колишній» був своїм, щирим українцем, уродженцем Сокальщини, виріс у родині
глибоко релігійній, з діда-прадіда трударів-патріотів. Час був такий, що всі ми
жили у тому режимі, коли, щоб мати відповідальну роботу, треба було бути членом
партії. Юрій був кришталево чесною, порядною людиною.
Він був наставником
молоді, біля нього виховувались майбутні кадри. Вийшли у люди, як кажуть, його
молодші колеги - Яр.Коваль, П.Кметик, Ю.Волощук, Б.Петрушак (пробачте, всіх не
перерахую). І він пишався ними.
Юрій жив багатим
духовним життям. Щоденне спілкування з людьми, до яких він ішов з радістю, з
відкритим серцем, одухотворювало його.
Не менш важливо,
Юрій був добрим сім'янином, братом, родичем, вмів радіти внуками.
Як сказав на
дев'ять днів після його смерті о.Бендик, у людини була влада в руках, та він її
не використовував. Він стояв вище, бо служив людям, жив для них».
