У юристів ніколи нема приставки «яке», позаяк вони пожиттєво перебувають на службі у Феміди: чи у ролі судді, чи прокурора. Набутий фах дає можливість постійно підтримувати професійну форму навіть тоді, коли, зокрема, суддівська мантія опиняється гардеробі з цивільним одягом. Адже, як правило, суддя з колосальним досвідом стає відмінним адвокатом. Очевидно, і Лев Андрійович Ванчак, днями якому виповнилося хіба що 65 (для суддів це так званий пенсійний вік – авт.) аж ніяк не збирається на заслужений відпочинок, бо сил, енергії і бажання працювати йому не позичати. Хоча, як зізнався Лев Андрійович, він хоче трохи відпочити як фізично, так і розумово.

- Які відчуття огортають душу, коли завтра, післязавтра уже не треба рівно о 9-ій годині бути на місці праці, не вникати у людські долі, так би мовити, не брати гріх на душу?

- Чесно, є певне полегшення, хоча раптово, в одну мить з голови не викинеш будь-який вирок, який ти виносив впродовж 35-річної професійної діяльності. Але водночас ловиш себе на думці: чи всі ці рішення, які я прийняв, були правильними, законними? У юриспруденції є багато нюансів, коли один і той же факт трактується по-різному, до речі, на підставі відповідних тих чи інших статей. Не шкодую за кожним прожитим професійним днем. Для мене людина навіть на лаві підсудних залишається людиною. Є різні збіги обставин, причин, коли коїлося зло ненавмисно, а під впливом певних негативних емоцій. Праця судді – тяжка праця, бо кожну долю людини пропускаєш крізь сито свого бачення, серця, намагаючись у підсудного знайти те добре, що властиво у більшості кожному характеру особи.

- У послужному списку судді Ванчака – чимало професійних сходинок. На якій із них Ви почувалися впевнено і Вас не гризло сумління? Адже бути суддею і вирішувати людські долі – справа не з легких?

- На всіх сходинках професійної праці я намагався сумлінно виконувати свої обов’язки. Так мене вчили батьки, які прожили довге життя у Бориславі. У нашій родині панував культ відповідальності і обов’язковості перед людьми, незалежно від їхнього соціального статусу. Великим плюсом у професійному становленні, як правило, є надійний тил. Мені у житті пощастило, бо і родина моєї дружини Надії, як і вона сама, завжди з розумінням ставилися до всіх моїх життєвих справ чи проблем.

- Дякую, що Ви самі «вирулили» на тему стосунків у родині, сім’ї, колі друзів. Тож Вам слово…

- Народився я у Бориславі, а після закінчення школи поступив у Дрогобицький нафтовий технікум, згодом служив в армії, далі навчався у Львівському університеті на юрфаці. Професійну діяльність розпочинав у Мостиську на посаді судді. Маю певний адвокатський досвід. А з 1990 року працюю суддею районного суду (після реформування – міськрайонний суд). Назбиралося багато років трудового стажу в юриспруденції.

Радий з того, що мої діти Андрій і Мар’яна продовжують традицію юристів, яку я започаткував. Син у Скольому – районний прокурор, а дочка навчається в аспірантурі Львівського університету внутрішніх справ.

Маємо велику втіху від онуків – Левка Андрія. Скажу чесно: заради них хочеться жити.

Щодо друзів, то їх у мене не так багато як приятелів, але кожного з них ціную, бо ніколи з їхнього боку до себе не відчував неправди чи нещирості. Радий, коли чую голос Михайла Косюти, Мар’яна Гайдука, Ігоря Собка, Володимира Ортинського, Євгена Блажівського, свого родича Ярослава Голубінки. При різних життєвих обставинах із задоволенням піднімаю з ними чарку.

- Леве Андрійовичу, майже 20 років я обізнаний із Вашою житейською філософією. Чи хотілось б Вам якусь зі сторінок, зокрема, своєї суддівської практики висмикнути із прошнурованого журналу і кинути у вогонь?

- Що там викидувати… Кожний період моєї роботи – це моє життя, і ніяких поправок не вношу.

- А чи надходили на Вашу адресу погрози, коли ображена сторона після вердикту вважала ваше рішення несправедливим, негуманним?

- На щастя, ніхто ніколи мені не погрожував. Очевидно, я об’єктивно керувався законом, тому не давав підстав викликати на себе шквал незадоволення. Так що мені не треба боятися ходити по землі. Я і дітям своїм завжди даю просте напуття – навіть якщо на лаву підсудних потрапив жебрак, то вбачайте передусім у ній людину, з якою трапилося нещастя, яку попутало лихе. Тоді легше буде не тільки на душі, а й спокій і благополуччя у наступних поколіннях родини.

- Знаю, що у дитинстві Ви були заповзятим шахістом і футболістом. А у зрілому віці, попри намовляння друзів, ніяк не хотіли стати мисливцем.

- Я і досі марю футболом. Нервую, переживаю, коли грає збірна України. А ось шахи заспокоюють, особливо коли другу поставлю мата…

- А друг після такого вироку «не посилає»?

- Ні, він – вихований чоловік, тому-то і дружимо довго. А щодо мисливства, то ніколи не мав бажання насолоджуватися такими трофеями. Це не моє…

- Андрійовичу, бажаю Вам довгих Вам літ життя, надалі вболівати за футбол, періодично програвати другу і далі дивитися на життя крізь призму філософії Гете: «Один погляд в книжку, два за вікно, щоб бути у найкращій житейській формі».

- Дякую, Володимире, тобі і колективу редакції за щирі побажання, привітання і взяте інтерв’ю.

Володимир ТУРМИС